Без догмата - Генрік Сенкевич

Але зараз я такий умиротворений і щасливий, що хочу не розмірковувати, а жити почуттями. Між нами тепер установились дуже щирі, дружні стосунки. Як же ми створені одне для одного, як ми тягнемось одне до одного, як це бідолашне дівчатко відігрівається і втішається в спокусливому теплі моїх «братерських» почуттів! Ніколи після свого приїзду до Плошова я не бачив її такою веселою. Раніше, дивлячись на неї, я часто згадував шекспірівського «бідного Тома». Таким натурам кохання потрібне, як повітря, а той Кроміцький, зайнятий комерцією, не досить кохає дружину, та він і не здатний кохати. Вона мала б право скаржитися й повторювати за Шекспіром: «Бідному Тому холодно!» Я не можу не хвилюватися, думаючи про це, і в душі присягаюся, що їй не буде холодно, поки я живу.

Якби в нашому коханні було щось погане, ми не могли б бути такими спокійними. Бо хоч Анелька й не називає свого почуття по імені,- однаково воно існує. Весь сьогоднішній день був для нас ідилією. Колись я не любив неділі, а тепер пересвідчився, що неділя від ранку до вечора може бути суцільною поемою, особливо в селі. Одразу після чаю ми пішли до костьолу на ранню обідню. З нами пішла й тітка, навіть папі Целіна, скориставшись гарною погодою, попросила, щоб її повезли туди у кріслі. Людей в костьолі було мало, тому що більше народу ходить тільки на пізню обідню. Сидячи на лаві біля Анельки, я уявляв собі, що вона моя наречена. Час від часу я поглядав на її милий профіль, на складені на пюпітрі лави руки, мені мимоволі передавалась зосередженість, яка була в її позі та обличчі. Моя пристрасть задрімала, думки стали чистими, я любив її в ці хвилини ідеальною любов’ю, відчуваючи, як ніколи раніше, що Анелька зовсім не схожа на тих жінок, що їх я знав досі, у стократ чистіша й краща за них.

Давно в мене не було такого настрою, як у цьому сільському костьолі. Його створювали і присутність Анельки, і врочиста атмосфера, що панувала тут, і слабе миготіння свічок у мороці вівтаря, і сонячні промені, які проникали крізь кольорові шиби вікон, і цвірінькання горобців за вікнами, і тихе богослужіння. В усьому цьому ще відчувалась якась вранішня сонливість, і все це впливало надзвичайно заспокійливо. Мої думки пливли так само тихо й спокійно, як хмарки диму з кадильниці перед вівтарем. У душі прокинулось ніби якесь бажання до самозречення, і внутрішній голос казав мені: «Не мути цієї чистої води, пощади її прозорість».

Тим часом обідня скінчилась, ми вийшли з костьолу. Я дуже здивувався, побачивши на паперті обох старих батьків покійного Латиша, вони сиділи на землі з дерев’яними мисочками в руках і просили милостиню. Тітка, яка знала, що я дав їм гроші, побачивши таке, страшенно розгнівалась і почала їх сварити, однак стара Латишиха, простягаючи до нас свою мисочку, спокійно відповіла:

— Панська щедрість сама по собі, а божа воля сама по собі. Проти божої волі не можна йти. Коли нам Ісус звелів тут сидіти, то й будемо сидіти, нині, і присно, і навіки-віків, амінь.

Проти таких міркувань годі було щось заперечити. Особливо мені так сподобалося те «навіки-віків, амінь», що я навіть дав їм милостиню, забавляючись оригінальністю ситуації. Народ вірить головним чином у призначення, сліпо підкоряючись йому, по-своєму поєднує цю віру з вірою в бога. Оці Латиші, яким я дав тисячу двісті карбованців, тепер стали заможнішими, ніж були будь-коли, та однак вони пішли жебрати під костьол, упевнені, що так їм призначено на роду, і це призначення бабуся називає по-своєму: «божа воля».

Тепер ми повертались додому. Вже дзвонили до пізньої обідні. Дорогою йшли до костьолу натовпи чоловіків і жінок. Люди з дальніх фільварків брели одне за одним через поля, межами серед ще зелених, але вже високих хлібів, — весна цього року була рання. Скільки оком окинеш, у прозорому повітрі виднілись яскраві хустки дівчат, наче різнобарвні квітки маку, що ріс серед зелені. Між іншим, в усій Європі піде немає таких широких просторів, як у нас. І ще вразив мене незвичайний святковий настрій, що панував і серед людей, і в природі. Правда, погода стояла чудова, але здавалося, що й вітер не віє, тому що неділя, і хліба не колишуться на ланах, ї листя не тремтить на тополях, бо неділя; всюди глибокий спокій, тиша, святкові вбрання й повно світла.

Я пояснював Анельці з погляду художника красу навколишнього краєвиду і кольорових плям, які гармоніювали з голубим тоном повітря. Потім ми заговорили про селян. Признаюсь, я бачу в них лише велике зборище більш чи менш мальовничих моделей. Зате Анелька ставиться до них зовсім інакше. Вона розповіла мені багато характерних випадків з їхнього життя, сумних і веселих; від розповіді й прогулянки вона пожвавішала й була така чарівна, що, дивлячись на неї, я почав мимоволі повторювати подумки три останні рядки поеми, яку написав ще в університеті й забув усю, крім цих рядків:

Чого під твоїми стопами

Не виросте квітка ясна?

Ти ж птах золотий між пташками,

Ти ж май, ти ж рай, ти ж весна!

Розмова знову перейшла на Латишів, точніше, на стару Латишиху, яка насмішила нас своїми розумуваннями. Я застосував їх до себе. Тому що тітка лишилася з папі Целіною, яку слуга віз у кріслі, за кільканадцять кроків позаду нас, я міг нагадати Анельці про нашу нещодавню прогулянку в парку.

— Я теж просив милостиню, — сказав я, — і ти мені її дала. Тепер бачу, що це мене ні до чого не зобов’язує, і я можу йти жебрати під костьол.

— Авжеж! — погодилась Анелька.- І можеш просити милостиню в інших добрих душ. Тітонька збирається сьогодні одну таку душечку запросити на завтра до Плошова; тепер я все розумію!

Я заперечив, що Клара Гільст надто велика, щоб поміститися в одному серці, і кохати її треба було б щонайменше втрьох, однак Анелька не переставала дражнити мене й, погрожуючи мені пальцем, повторювала:

— Щось я підозрюю, щось підозрюю!

— Даремно, — відповів я, —