Без догмата - Генрік Сенкевич

і це їй дуже личить. Ясна гривка, що спадає їй на чоло, робить її схожою на рожевого меткого хлопчика. Ми з нею тепер дуже дружимо. Свого часу через Анельку вона ладна була втопити мене в ложці води. Та, напевно, чоловік розповів їй, скільки я вистраждав, а жінки взагалі симпатизують людям, що страждають через кохання, тому вона простила мені всі мої гріхи, і тепер ставиться до мене дуже ласкаво. Присутність цієї милої, жвавої жінки допомогла зламати перший лід між Анелькою і Кларою. Тітка, відчуваючи вдячність до Клари, прийняла її надзвичайно сердечно. Анелька ж, при всій своїй привітності і вродженій м’якості, була якоюсь наче несміливою і стриманою. Тільки під час веселої загальної розмови за сніданком вона й Клара трохи зблизились. Клару вразила Анельчина врода, а тому що вона була простодушна й звикла відверто висловлювати свої думки, то вона й Анельці висловила своє захоплення нею, але так мило й щиро, що це зворушило Анельку. Пані Целіна, яка снідала разом з нами, росла, мов на дріжджах, і хоч, мабуть, уперше в житті опинилася в товаристі жінки з мистецького світу, все привітніше поглядала на Клару.

Нарешті, звернувшись до Клари, сказала, що хоч вона й Анельчина мати, однак повинна визнати, що Анелька ще в дитинстві була гарненькою, і можна було сподіватись, що вона стане ще кращою. Обоє Снятинських теж втрутилися в цю розмову. Він одразу ж засперечався з Кларою про різні типи жіночої вроди й при цьому розмірковував про Анельчин «тип» і його естетичну довершеність з такою кумедною об’єктивністю, наче Анелька була портретом, що висить на стіні, а не живою, присутньою тут жінкою. Слухаючи його, вона червоніла й опускала свої густі вії, мов дівчинка, і від цього ставала ще чарівнішою, ніж завжди.

Я мовчав, але сам порівнював обличчя трьох жінок, намагаючись теж дивитись на них об’єктивно, тобто незалежно від того, що в Анельку я закоханий і тому вона для мене найпривабливіша серед інших жінок. Одпак навіть за цієї умови порівняння було на її користь. У Снятинської, особливо тепер, коли вона підстригла коси, дуже гарна голова, але в кожному англійському Keepsake[44] можна побачити подібну до неї; Кларина врода — в приємних рисах її обличчя, а головне — в блакитних очах і майже прозорій шкірі, яка здебільшого буває у німкень; та якби не те, що вона піаністка, завдяки чому, дивлячись на неї, ти відразу думаєш про музику, її обличчя було б просто миловидним. А в Анельки не тільки правильні риси обличчя, вона не тільки вся наче задумана й створена художником у надзвичайно благородному стилі, але й має в собі щось таке своєрідне, що її не можна зарахувати до жодного загального типу. Може, ця своєрідність полягає в тому, що Анелька, не будучи ані брюнеткою, ані блондинкою, своєю зовнішністю справляє враження, що вона брюнетка, а душевним складом, що блондинка. Може, так здається через її надзвичайно пишне волосся, при невеликому личку, в усякому разі, її краса єдина в своєму роді. З цього погляду вона навіть краща від Лаури Девіс, краса якої бездоганна, але це краса статуї. Лаура викликала в мене тільки захоплення і пристрасть, Анелька ж розбуджує в мені, крім цього, ідеаліста, який захоплюється поезією її обличчя, поезією для нього новою, досі незнаною.

Проте я не хочу навіть порівнювати цих двох таких різних жінок. Я заглибився під час сніданку у ці розмірковування, тому що зайшла про це мова, а мені завжди приємно слухати судження про Анельчину вроду. Нашу розмову перервала тітка, вважаючи, що їй, як гостинній господині, треба поговорити з Кларою про останній концерт. Говорила вона багато і добре; я навіть не думав, що вона так розуміється на музиці; а свої компліменти тітка робила з такою вишуканою люб’язністю знатної дами, так красномовно і мило, як це вміють тільки люди старшого покоління, які дещо запозичили ще у вісімнадцятого століття. Одне слово, я здивовано спостеріг, що моя правдолюбна тітонька, коли захоче, здатна пригадати часи перук і мушок. Клара, якій це імпонувало, не залишилася в боргу і теж у відповідь говорила їй милі речі.

— У Варшаві,- казала вона, — я завжди дооре гратиму, тому що тут публіка мене розуміє, але найкраще я граю у вузькому колі знайомих, де мені всі симпатичні, і якщо ви дозволите, я вам доведу це одразу ж після сніданку.

Тітці дуже хотілося, щоб пані Целіна й Анелька послухали Клару, але вона не знала, чи зручно просити її заграти, тому вона дуже зраділа. Я почав розповідати про Кларині виступи в Парижі, про її тріумфи в залі Ерара, а Снятинський розповів, що говорять про неї у Варшаві. Так минув сніданок. Коли ми підвелися з-за столу, Клара сама вхопилася за бильця крісла, в якому сиділа пані Целіна, щоб перевезти її до вітальні, й не дозволила нікому допомогти їй, сказавши, сміючись, що вона, мабуть, найсильніша за всіх нас і не боїться натрудити руки. За хвилину вона вже сиділа за фортепіано, цього разу її настрою, напевно, найбільше відповідав Моцарт, бо ми почули «Дона Жуана». Тільки-но прозвучали перші акорди, перед нами була вже інша Клара: не та мила й весела дитина, з якою ми розмовляли за столом, а живе втілення святої Цецілії. Здавалося, існує якась спорідненість між її зовнішнім виглядом і музикою; в ній відчувалась якась духовна велич і гармонія, які робили її вищою за звичайних жінок. У цей час я зробив одне відкриття, а саме, що серце закоханого чоловіка вміє знаходити поживу для свого почуття навіть у тому, що зовсім не на користь коханій жінці. Коли я подумав, як далеко моїй Анельці до такої Сивіли, коли побачив, як вона сидить у куточку вітальні, тиха, маленька, наче трохи збентежена, то відчув, що кохаю її ще більше, що такою вона мені ще дорожча. Мені спало на думку й те, що насправді жінка не така, якою вона здається більшості людей, а така, якою її бачить закоханий у неї чоловік, а тому її безвідносна досконалість прямо пропорційна силі кохання, що його вона здатна викликати. Я не мав часу як слід поміркувати, але ця думка дуже мені сподобалась, бо вже почав напрошуватись висновок, що в ім’я цього жінка повинна належати тому, хто її найсильніше кохає.