Без догмата - Генрік Сенкевич

видіння тривало недовго. Клара скінчила свою «Весняну пісню», і Снятинська, яка поспішала додому, дала сигнал до від’їзду. Тому що вечір був на диво теплий, я запропонував дійти пішки до шосе, що пролягало за півверсти від нашого дому. Зробив так для того, щоб повертатись назад удвох з Анелькою. їй буде незручно відмовлятися від того, щоб провести гостей, а я знав, що тітка не піде з нами, отже мій розрахунок був правильний.

Я звелів, щоб екіпаж чекав на шосе, і ми попрямували пішки липовою алеєю, що вела від дому до самої дороги Я подав руку Кларі, але йшли ми всі гуртом; нас супроводжував жаб’ячий хор у плошівських ставках.

Клара зупинилась і почала прислухатись до цього хору, який то затихав, то лунав ще голосніше, врешті вона мовила:

— Фінал моєї «Весняної пісні».

— Яка чудесна ніч! — вигукнув Снятинський. І став декламувати чарівний уривок з «Венеціанського купця»:

Дрімав ніжно місячне проміння

На лаві цій! Ми сядемо ось тут,

І звуки музики солодкі хай

Нам вухо тішать; музика, ця тиша

І піч — яка гармонія чудова!

Далі не зміг пригадати, але я пам’ятав і докінчив за нього:

Сядь, Джессіко: поглянь, як небосхил

Обкладено кружальцями зірок,

Що сяють чистим золотом в блакиті!

І серед них найменшого не мав

Кружальця, щоб воно, як ангел світлий,

Витаючи в просторах, не співало

Й до хору яснооких херувимів

Не приєднало б і своєї пісні!

Сповняє ця гармонія лише

Безсмертні душі; нас же огортав

Одежа тлінна, і важка, і груба,

Тому-бо ми її не можем чути.[45]

Потім я повторив весь уривок Кларі, яка не розуміє по-польському, французькою мовою в нашвидку імпровізованому перекладі. Слухаючи, вона мимохіть підняла вгору очі й сказала, показуючи на зорі:

— Я завжди була певна, що вони співають.

Виявилося, що й Снятинська так думає; вона навіть

запевняла, що не раз говорила про це з чоловіком, однак той ніяк не міг цього пригадати. Подружжя засперечалося, що розсмішило мене й Клару. Анелька весь час майже не втручалася в розмову. Я подумав, що, може, люба моя дівчинка сердиться на мене за те, що веду Клару під руку й приділяю їй найбільше уваги. Вже саме таке припущення сповнювало мене щастям. Я намагався не втратити цілком голови й казав сам собі подумки: «Не втішай себе надією, що вона свідомо тебе ревнує; вона тільки засмучена, а може, трошки ображена — та й годі». В ці хвилини я віддав би цілий легіон таких артисток, як Клара, щоб тільки мати змогу сказати Анельці, що весь належу їй. Тим часом Снятинський говорив щось про астрономію, я слухав його п’яте через десяте, хоч мене дуже захоплює ця наука, яка за природою речей не може ані собі, ані людському розуму ставити вужчі межі, ніж безконечність.

Нарешті ми дійшли до шосе, там Снятинські з Кларою сіли в екіпаж. За мить загуркотіли колеса; до нас донеслося останнє «До побачення!» — і ми з Анелькою залишилися вдвох.

Ми одразу ж повернули назад додому й довго йшли мовчки. Жаб’яче квакання вже стихло, тільки здалеку, від садибних будівель, долинали свистки нічних сторожів і собачий гавкіт. Я навмисне не заговорював з Анелькою, бо в такі хвилини мовчання є ніби доказом, що між нами щось відбувається, і я хотів, щоб Анелька теж так думала. Нарешті, десь на півдорозі я озвався:

— Як гарно минув сьогоднішній день, чи ж не так?

— Давно я вже не чула такої музики, — відповіла Анелька.

— Але ти була наче чимось незадоволена: ти мене не обманеш. Я так уважно спостерігав, що з тобою відбувається, і помічав найменшу тінь на твоєму обличчі.

— Сьогодні ти повинен був займатися гостями… Ти дуже добрий до мене, але запевняю тебе: в мене все гаразд.

— Сьогодні я, як і завжди, займався лише тобою, а щоб довести це, я, з твого дозволу, скажу тобі, про що ти думала цілий день.

І, не чекаючи дозволу, я вів далі:

— Ти думала, що я трохи схожий на Латишів; думала, що я обдурював тебе, говорячи про пустку, яка мене оточує; думала, врешті, що мені не треба було шукати твоєї дружби, бо я вже раніше знайшов її деінде. Хіба ж не так? Скажи мені відверто…

Анелька відповіла з помітним зусиллям:

— Якщо ти доконче хочеш, то… може… Але це мене тільки радує…

— Що тебе радує?

— Ваша дружба з Кларою.

— Може, я до неї дуже добре ставлюсь, але Клара, як усі інші жінки, мені байдужа. А знаєш чому?

Серце в мене закалатало, я зрозумів, що настала вирішальна хвилина; трохи зачекав, поки Анелька повторить моє запитання, і заговорив, намагаючись здаватися спокійним:

— Адже ти повинна бачити й розуміти, що весь я належу тобі, що тебе одну кохав і досі кохаю шалено!

Анелька стала як укопана. Обличчя в мене похололо, я відчув, що блідну, бо якщо в цієї бідолашної земля втікала з-під ніг, то йшлося ж і про мою душу. Але, знаючи, з якою жінкою маю справу, я мусив поспішати, щоб обеззброїти її раніше, ніж вона отямиться й відштовхне мене.

І я швидко заговорив:

— Не відповідай мені, я нічого не хочу, нічого не вимагаю — нічого, чуєш? Я хотів тільки сказати, що ти забрала моє життя, і воно твоє. Та ти й сама вже збагнула, що це так, тому байдуже, чи я про це говорю, чи ні. Я ще раз повторюю, що нічого не вимагаю й не сподіваюся. Ти не можеш