Без догмата - Генрік Сенкевич

пополудні, коли пані Целіна міцно заснула на веранді, Анелька зробила мені знак, щоб я пішов за нею в глибину саду. З виразу, її обличчя, що вразив мене своєю надзвичайною серйозністю, я зрозумів, що саме зараз вона хоче зі мною поговорити, і квапливо пішов слідом за нею. Та чим далі! ми відходили від веранди, тим більше Анелька втрачала свою мужність. Вона помітно зблідла і явно злякалася своєї рішучості, але відступати вже не могла, тому почала говорити тремтячим голосом.

— Якби ти знав, якою я була нещасною ці кілька днів…

— А ти думаєш, що мені легко живеться? — озвався я.

— Ні, не думаю і тому маю до тебе велике прохання… Я знаю, що ти все розумієш, що ти великодушний, добрий, отже не відмовиш мені; я в цьому впевнена, бо знаю тебе.

— Скажи мені, що ти хочеш?

— Леоне, треба, щоб ти виїхав за кордон і не повертався доти, ноки мама не буде спроможна виїхати з Плошова.

Я знав, що вона саме цього вимагатиме, але з хвилину, мовчав, наче шукав відповідь.

— Ти можеш розпоряджатися мною, як хочеш, — промовив я, — але хоч скажи мені, за що ти мене прирікаєш на вигнання?

— Я тебе не прирікаю на вигнання, але ти сам знаєш, чому…

— Знаю, — відповів я зі щирим смутком і покірністю, — тому, що я готовий віддати за тебе всю кров до останньої краплі; тому, що якби зараз блискавка мала вдарити в когось із нас, я затулив би тебе і підставив би їй свою голову; тому, що я взяв би на себе всі нещастя, які можуть тебе спіткати; тому, що я люблю тебе більше від життя — звісно, все це тяжкі гріхи…

— Ні,- рішуче перервала мене Анелька, — тому, що я дружина іншого чоловіка, якого кохаю й поважаю, — і я не хочу більше слухати такі слова!

Гнів і обурення раптом струснули мною, мов електрична іскра. Я знав, що Анелька каже неправду, що всі заміжні жінки заслоняються любов’ю й повагою до чоловіка, коли опиняються на роздоріжжі,- всі, б’юсь об заклад! — хоча б у них у серці не було й тіні цих почуттів; та однак Анельчині слова так різонули мене по нервах, що я ледве стримався, щоб не вигукнути: «Брешеш, ти його не кохаєш і не поважаєш!» Та разом з тим я подумав, що її рішучість скоро вичерпається, і відповів майже покірно:

— Не гнівайся на мене, Анелько, я виїду!

Я побачив, що моя покірність обеззброює її, що вона жаліє мене. Зненацька зірвала листок з низької гілки й почала нервово розривати його. Вона робила неймовірні зусилля, щоб не розплакатись, а сльози душили її.

Я теж був схвильований до глибини душі й насилу вів далі:

— Але ти не дивуйся, що я зволікаю, бо це ж страшенно несправедливо по відношенню до мене. Адже я тобі казав, що нічого більше не хочу, крім того, щоб дихати одним повітрям з тобою і дивитись на тебе. Бачить бог — це не так уже й багато. Це все моє щастя… А ти в мене і його відбираєш! Подумай лише: кожен може сюди приїхати, розмовляти з тобою, дивитись на тебе, — а я не можу, і все це тому, що ти для мене дорожча, ніж для інших. Яка витончена жорстокість долі! Ввійди ж хоч на мить у моє становище. Тобі це нелегко, бо ти не відчуваєш такої пустки, ти кохаєш чоловіка або тобі здається, що ти його кохаєш, а це майже одне й те саме, — але уяви себе на хвилину на моєму місці, і ти зрозумієш, що це вигнання для мене гірше від смертного вироку. Треба й до мене мати трохи жалості. Чи ти знаєш, що, проганяючи мене від себе, ти не лише позбавляєш мене можливості бачити тебе, а й забираєш у мене єдину опору в житті? Я вже казав тобі, що повернувся до Польщі, щоб працювати для неї. Може, в цьому я знайшов би і забуття, і спокій, може, цим спокутував би свої давні гріхи; ось нещодавно я вирішив перевезти сюди батькові колекції, а ти мені наказуєш відмовитись від усього, все покинути і їхати світ за очі, знову вести таке ж безцільне, безпросвітне життя! Гаразд, я поїду! Але поїду тільки тоді, коли через три дні ти повториш мені свій наказ, бо зараз я гадаю, що, може, досі ти не розуміла, що він для мене означатиме. Тепер ти вже знаєш! Я прошу в тебе три дні, не більше!

Анелька затулила очі рукою і повторювала:

— Ах! Боже! Боже! Боже!

В цьому було щось таке зворушливе, така скарга дитини на свою безпорадність, що й мене охопив глибокий жаль. Була хвилина, коли я хотів упасти їй до ніг і погодитись на все, що вона хотіла, але саме у тій скарзі я вловив передвістя моєї близької перемоги й пошкодував за її плодами.

— Послухай мене, — сказав я, — в одному випадку я поїхав би негайно, ще сьогодні, за моря й океани, якби знав, що це тобі потрібно не тільки для того, щоб вигляд нещасного чоловіка не порушував твого спокою, а й для спокою твого серця. Говорю з тобою як твій друг і брат; я знаю від тітки, що ти мене кохала; якщо це почуття ще живе в твоєму серці,- то мене вже завтра тут не буде.

Ці слова мені підказував мій щирий душевний біль, та однак вони були небезпечною пасткою для Анельки, бо могли вирвати з її уст признання; а якби так сталося, не знаю, може, я й справді виїхав би, але зараз, бог свідок, я схопив би її в обійми. Проте вона лише здригнулась, наче я необережно доторкнувся до її рани; обличчя її спалахнуло від гніву й обурення.

— Ні! — вигукнула вона розпачливо. — Це неправда, неправда! їдь собі чи залишайся, але це неправда, неправда!

З її запалу я зрозумів, що це правда. Мене охопило несамовите бажання сказати їй це грубо, просто у вічі, та я побачив тітку, яка саме наближалась до