Без догмата - Генрік Сенкевич
— Все можна довести, але коли чиниш погано, сумління завжди каже: «Погано, погано!» — і нічим його не переконаєш.
Молодий Хвастовський, напевно, подумав, що Анелька зовсім не розбирається в філософії, а я, признаюсь, зазнав такого відчуття, наче, фехтуючи, поцілив вістрям шпаги в стіну. Анельчина відповідь своєю простотою й догматизмом звела нанівець усі мої докази. Бо, якщо твердження, що воля кінчається там, де починається любов, ще може викликати сумнів, то цілковитою аксіомою є те, що там, де з’являється догмат, закінчуються будь-які роздуми. Жінки, а особливо польки, доти дотримуються логіки, доки вона нічим їм не загрожує. Відчувши небезпеку, вони ховаються в фортецю простих вірувань і катехізисних істин, яку можуть зруйнувати лише почуття, тому що розум перед нею безсилий. В цьому їхня слабість і водночас їхня сила, тому що мислення в них менше розвинене, ніж у чоловіків, зате їхня цнотливість буває в певних умовах нездоланною. Диявол може довести жінку до падіння, коли закохає її; шляхом переконання він нічого від неї не доб’ється, хоч би й мав цілковиту слушність.
Зваживши все це, я дуже занепав духом. Я подумав, що будь-яку мою майстерну, з великим зусиллям побудовану теорію Анелька зруйнує одним вигуком: «Поганої Сумління цього не дозволяє!» Проти цього я буду безсилим. При цьому я повинен бути дуже обережним, щоб не злякати її надмірною сміливістю ідей, які я намагаюся прищепити їй, і цим не відштовхнути її від себе.
Та однак я не можу відмовитись від таких спроб. Правда, вони ніколи не відіграють головної ролі в процесі підкорення її душі. Але можуть відіграти допоміжну роль і цим прискорити розв’язку. Мої зусилля виявляться марними лише в тому разі, якщо вона мене не кохає. Це була б страшна помилка, та навіть і тоді мала б настати якась розв’язка.
29 травня
Сьогодні я застав Анельку в їдальні, вона стояла на стільці перед великим гданським стінним годинником, в якому щось зіпсувалося. Тієї миті, коли вона звелася навшпиньки, щоб перевести стрілку, стілець під нею загойдався. Я встиг тільки вигукнути: «Впадеш!» — і, підхопивши її на руки, поставив на підлогу. Одну мить я притискав до грудей це дороге тіло, її волосся доторкнулось мого обличчя, я відчув її віддих. У мене так пішла обертом голова, що я й сам мусив ухопитись за спинку стільця, щоб не впасти, і вона це бачила. Вона знає, що я кохаю її до безтями! Не можу сьогодні більше писати.
30 травня
День для мене був зіпсований: знову Анелька вранці одержала листа від Кроміцького. Я чув, як вона говорила тітці, що він сам не знає, коли приїде; може, незабаром, а може, тільки через два місяці. Я навіть не уявляю, як терпітиму його присутність тут, біля Анельки. Часом мені здається, що я цього просто не витримаю. Сподіваюсь тільки, що сприятливий збіг обставин затримає його приїзд. Хвастовський об’явив, що пані Целіні, як тільки дозволить стан її здоров’я, необхідно буде поїхати в Гаштеіїн. Це так далеко від Баку, що Кроміцький, сподіваюсь, туди не поїде. А я поїду, їй-богу, поїду! Яка щаслива думка виникла в Хвастовського і для мене, і для пані Целіни, якій тамтешні ванни можуть значно поліпшити здоров’я. Я теж стомлений, мені потрібне гірське повітря, а ще більше потрібно побути разом з Анелькою. Завтра поїду до Варшави й зателеграфую в курортне управління, щоб для Анельки і її матері найняли квартиру. Якщо все буде зайняте, я ладен купити цілу віллу. Коли пані Целіна почала говорити про труднощі й клопоти, що зваляться на Анельку у зв’язку з цією поїздкою, я сказав: «У всьому покладіться на мене». Потім, звернувшись до Анельки, тихо додав: «Влаштую все, як для своєї матері». Я бачив, що пані Целіна, яка все менше вірить у мільйони Кроміцького, побоюється, щоб я не влаштував їх надто дорого, але я вже вирішив, що покажу їм фіктивний розрахунок, а більшу частину витрат візьму на себе. Звичайно, я ще й словом не обмовився, що теж збираюсь їхати до Гаштейна. Я хотів так повернути справу, щоб тітка сама запропонувала мені поїхати туди; і гадаю, що мені пощастить це зробити, бо в неї немає жодних підозр. Я майже певен, що коли почну з нею розмову про те, куди б поїхати влітку в гори, вона сама скаже мені: «То їдь з нашими; і тобі, і їм буде веселіше». Знаю, що Анельку це злякає, а може, в якомусь найпотаємнішому закуточку душі й порадує. Може, їй спадуть на думку рядки з «Кордіана»[47]: «Ти всюди: наді мною, біля мене і в мені!» Справді, моє кохання утворило навколо неї зачароване коло; воно оточує її, зобов’язує, підкупляє, вкрадається в її серце під виглядом турботи про неї та її матір, під виглядом послуг, яких вона не може відхилити, побоюючись, щоб мати ні про що не здогадалася і стан її здоров’я не погіршився. Любов проникав в її серце у вигляді подяки мені й співчуття до моїх великих страждань; нарешті, його нав’язують їй спогади.
З ранку до вечора Анелька чує лише похвали мені; тітка, як завжди, обожнює мене; молодий Хвастовський, бажаючи показати, що людям його табору властива неупередженість, запевняє, що я виняток у своєму «прогнилому середовищі»; навіть пані Целіна стала прихильною до мене. Я виявляю до неї стільки сердечності, що вона тепер, так би мовити, мимоволі, любить мене і, мабуть, у глибині душі шкодує, що не я Анельчин чоловік. Отже, люди й природа навколо Анельки навіюють їй любов до мене.
І ти, кохана, хіба вистоїш перед усіма цими силами?
Коли ж ти прийдеш до мене й скажеш: «Я вже не можу
