Без догмата - Генрік Сенкевич

— Дякую, тітонько, добре, — відповіла Анелька.

— А як його справи?

— Слава богу! Пише, що краще, ніж він сподівався.

— А коли він повернеться?

— Каже, що як тільки зможе.

І я змушений був вислуховувати ці запитання й відповіді. Якби тітка завела з Анелькою якусь неймовірно цинічну розмову, вона менше терзала б мої нерви. Вперше з дня мого приїзду до Плошова я образився на Анельку й відчув до неї неприязнь.

«Май же ти хоч трошки милосердя й не говори при мені про того чоловіка, не дякуй у відповідь на запитання про його здоров’я й не кажи: слава богу!» — думав я. Анелька тим часом розпечатала другого листа; глянувши на дату, вона сказала: «Це давніший», — і почала читати. Я дивився на її схилену голову, на проділ у волоссі, на лоб, опущені повіки, — і мені здавалося, що це читання триває нестерпно довго. Разом з тим я розумів, що її з Кроміцьким об’єднує цілий світ спільних інтересів і цілей, що вони зв’язані нерозривними узами, отже неминуче повинні відчувати цей зв’язок між собою і близькість одне одному. Я зрозумів, що в силу обставин завжди перебуватиму поза Анельчиним життям, навіть якби вона відповіла взаємністю на моє кохання. Відтоді, коли я знову побачив Анельку, й досі я лише вгадував глибину мого нещастя, як угадуєш глибину безодні, заслонену туманом. Тепер туман розсіявся, і я побачив її до дна.

Проте в мене є одна властивість: коли мене щось надмірно гнітить, я починаю випростуватись. Досі моє кохання не насмілювалось чого-небудь бажати, але зараз ревнощі почали розпачливо прагнути розтоптати й знищити всі ті невблаганні закони, узи й залежність. Анелька читала всього кілька хвилин; а я за цей час пройшов усю шкалу душевних страждань; при цьому, як завжди, мене обсіли й інші думки, в яких були аналіз і критика моїх основних переживань. Я казав собі, що мої обурення і образа смішні й схожі на жіночі примхи; потім подумав, що з такими нервами, як у мене, не можна жити; нарешті запитав себе: коли така звичайнісінька річ, як те, що чоловік пише дружині, а вона читає його листи, зовсім виводить тебе з рівноваги, то що буде, коли він сюди приїде, і ти щохвилини на власні очі перекопуватимешся, що вони близькі одне одному?

Подумки я відповідав собі: «Я вб’ю його!» — і водночас розумів, як це смішно й безглуздо.

Неважко здогадатись, що такі запитання не заспокоювали мене. Анелька, закінчивши читати листа, одразу помітила, що я якийсь сам не свій, і занепокоєно поглядала па мене. Ця ніжна душа обов’язково потребує, щоб навколо неї була дружня атмосфера, інакше їй і важко, і страшно. Це пояснюється безмірною чутливістю її серця. Пам’ятаю, що в ті часи, коли Хвастовський ще обідав не в сина-броваря, а в тітки, яка з ним завжди сварилася за обідом, Анелька боялася й не могла переносити цих сварок, аж поки впевнилась у їхній безневинності. Зараз її, мабуть, занепокоїло моє хвилювання, хоч вона не могла здогадатися про його причину. Кілька разів вона пробувала заговорити зі мною про Кларин концерт, а очі її запитували: «Що з тобою?»

Але я відповідав їй холодним поглядом, не можучи простити ані тих листів, ані розмови з тіткою. Як тільки ми випили чай, я встав і повідомив, що мені треба їхати до Варшави.

Тітка хотіла, щоб я зостався на обід, після якого, як ми домовились раніше, я мав поїхати з нею на концерт.

Та я сказав, що маю кілька справ у Варшаві, хоч насправді мені хотілося побути самому. І звелів запрягати коней.

— Я хотіла б якось віддячити пані Гільст, — сказала тітка, — чи не запросити нам її на якийсь день до Плотова?

Мабуть, тітка вважала запрошення до Плошова такою великою честю, що вагалася, чи не забагато це буде для Клари.

За хвилину вона знову озвалась:

— Якби я тільки була певна, що вона з цілком пристойного товариства…

— Панна Гільст — приятелька румунської королеви, — сказав я роздратовано, — і щороку гостює в неї по кілька тижнів. Якщо вже про честь ідеться, то це вона виявить нам честь.

— Ну, ну, — буркнула тітка.

Перед самим від’їздом я спитав Анельку:

— А ти поїдеш з тіткою на концерт?

— Я повинна бути біля мами, а крім того, мені треба понаписувати листи.

— Якщо йдеться про почуття сумуючої дружини, то я не смію заважати.

Іронічністю цих слів я облегшив собі душу. Нехай знає, що я ревную, подумав собі; вона, як її мати й тітка, теж належить до жінок «ангельської породи», які по припускають існування вад людських. Нехай же зрозуміє, що я кохаю її, нехай у неї виникне така думка, нехай вона звикнеться з цією думкою і почне хвилюватися, боротися з нею. Вселити в її душу такий чужий їй, розкладаючий елемент, такий фермент, — це вже певна перемога. Побачимо, що буде далі.

Я відчув короткочасне полегшення, але сильне, схоже на зловтіху. Та тільки-но я сів в екіпаж, як мене охопив гнів на самого себе, на душі був неприємний осад. Здавалося, що все, що я думав і сказав, було дріб’язкове, викликане витонченими, вередливими нервами, так могла поводитись істерична жінка, а не чоловік. Важкою була моя дорога до Варшави, важчою, аніж тоді, коли я, повернувшись з-за кордону, їхав уперше до Плошова. Я думав про те, що страшна нежиттєздатність, яка тяжіє, мов фатум, над подібними до мене людьми взагалі, а наді мною зокрема, пояснюється тим, що в нашій натурі жіноче начало переважає над чоловічим. Я не хочу цим сказати, що ми, як жінки, фізично слабі, боягузливі, позбавлені енергії. Ні! Справа зовсім не в цьому. Енергійності й відваги в нас якщо не більше, то не менше, ніж в інших, кожен з нас ладен сісти на необ’їждженого коня і їхати куди завгодно. Але що стосується психології, то про кожного можна було б казати «вона», а не