Без догмата - Генрік Сенкевич

Я добре розумію, що, поводячись так, вселяю в Анельчину душу чужі їй, тривожні думки. Разом з тим мені дивно, що хоч, з одного боку, я відчуваю докори сумління і боюся порушити спокій істоти, за яку я віддав би своє життя, то з другого — це викликає в мене якусь хижу радість, наче я задовольняю властиві людині руйнівні інстинкти. Переконаний я і в тому, що ніяке усвідомлення заподіяного зла, ніякі докори сумління тут не допоможуть. У мене надто сильний темперамент, щоб я умів і міг стримати себе перед непереборною, невимовною привабливістю цієї жінки. Тепер я справді, мов той індіанець, який, попавши у водоспад, склав весла й здався на волю хвиль. Я навіть не задумуюсь над своєю виною, над тим, що все могло бути інакше, що мені треба було тільки простягти руку до цієї жінки, про яку я тепер кажу собі: «Для кого варто жити, якщо не для неї? Кого варто кохати, як не її?» Я впадаю в детермінізм, і мені часто здається, що інакше й не могло бути, що ця моя життєва непристосованість підготовлена цілими поколіннями, які вже давно вичерпали свій запас життєвих сил, — що я був і буду таким, яким мусив і мушу бути, що мені не лишається нічого іншого, як скласти весла.

Сьогодні вранці я був з тіткою й Анелькою на похороні молодого семінариста. Погода весь час стоїть гарна; похорон відбувся рано і не втомив моїх дам, бо до костьолу й до цвинтаря від нас недалеко. Дивний вигляд має така сільська похоронна процесія на чолі з ксьондзом, за яким їде віз з трупою, а далі йде великий натовп селян і селянок. Усі співають похмурі погребальні пісні, схожі на якусь халдейську музику. Чоловіки й жінки, що йдуть у кінці процесії, розмовляють між собою якимись сонними, протяглими голосами, починаючи розмову словами: «Ох, любі ви мої!» Ці слова я чув щохвилини. Дивно було також бачити на похороні яскраві хустки на головах у дівчат. Ми йшли до костьолу горобиновою алеєю; коли процесія виходила на сонячні галявини між деревами, ці жовті, червоні, блакитні хустки аж палали на сонці й надавали всій процесії такого веселого вигляду, що якби не ксьондз, не віз із труною і не запах ялівцю, можна було б подумати, що це не похорон, а весілля. Я помітив також, з яким задоволенням люди в селі йдуть за труною. Взагалі смерть не справляє на них ніякого враження; може, вони уявляють її тільки якимсь вічним святом? Коли ми стояли над викопаною ямою, я бачив на їхніх обличчях лише зосереджену увагу до церемонії і цікавість; ані сліду роздумів над невблаганним кінцем, за яким починається щось страшне й невідоме. Я глянув на Анельку в ту мить, коли вона нахилилась, щоб кинути жменю піску на труну. Вона була трохи бліда, на її виразному обличчі, якраз освітленому сонцем, можна було читати, як у книзі. Я міг би присягнутись, що в цю хвилину вона думала про власну смерть. Мені ж здалася якоюсь аж дикою і потворною думка, що це обличчя, таке виразне, сповнене розквітлої молодості, про яку свідчив і пушок над губою, і ці довгі вії, і вся його неповторна чарівність, могло колись зблякнути, застигнути, зникнути у вічному мороці.

Однак у цю мить ніби мороз скував мої думки. Мені спало на гадку, що перший обряд, на якому ми з Анелькою разом присутні в Плошові,- похорон. Так, як невиліковно хворий, що втратив віру в медицину, ладен повірити в знахарські ліки, так смертельно хвора душа, яка у всьому зневірилась, ладна повірити навіть у пересуди. Напевно, ніхто не стоїть так близько від безодні містицизму, як абсолютний скептик. Ті, що зневірились в релігійних і соціологічних ідеалах, що втратили віру в могутність знання й людського розуму, — вся ця маса високорозвинених людей, які не бачать перед собою шляху, втратили будь-які догмати й надію, і тепер глибше поринатимуть у туман містицизму. Цей містицизм — бурхлива реакція проти сучасного життя, побудованого на позитивному обмеженні людської думки, придушенні ідеалів, гонитві за втіхами, на бездушному практицизмі. Дух людський починає розвалювати будинок, у який його помістили, бо той будинок надто схожий на біржу. Закінчується якась епоха, настає якась еволюція в усіх сферах. Я часто замислювався над цим і дивувався, що, приміром, найсучасніші, найпопулярніші польські письменники навіть не знають, які вони близькі до містицизму. Деякі з лих уже зрозуміли, що стали містиками, й відверто це визнають. У кожній книжці, яку останнім часом розгортав, я бачив не відображення людської душі, сили волі й людських пристрастей, а якісь абстрактні фатальні сили, втілені в образах страшних істот, сили, які не залежать від окремих явищ і живуть самі в собі, як гетевські матері…

Я теж, безперечно, стою над безоднею, бачу це, але мені не страшно. Безодня взагалі притягає до себе, а мене вона притягає так сильно, що якби я міг, то вже зараз опустився б на самісіньке її дно — й опущусь, як тільки зможу.

28 квітня

Упиваюся життям у Плотові, щоденними зустрічами з Анелькою й забуваю, що вона дружина когось іншого. Цей Кроміцький, який сидить у Баку чи ще десь далі, уявляється мені якимсь привидом, чимсь нереальним, якимсь нещастям, що рано чи пізно має статися, так, як, приміром, настає смерть, про яку одпак не думаєш весь час. Але вчора трапилося щось таке, що змусило мене згадати слова «memento mori»[39]. Незначна й найзвичайні- сінька дрібниця! Анелька вранці за чаєм одержала аж два листи. Тітка спитала в неї, чи це від чоловіка, вона відповіла: «Так!» Почувши це, я відчув те, що, мабуть, відчуває засуджений до смертної кари, якому напередодні кари снився приємний сон, але його зненацька розбудили й сповістили, що пора остригти волосся і йти під ніж гільйотини. Раптом я надзвичайно глибоко збагнув усе своє нещастя. Цілий день мене не полишало це зловісне почуття, тим більше, що й тітка наче заповзялася мучити мене. Анелька хотіла прочитати листи після сніданку,