Без догмата - Генрік Сенкевич

21 квітня

Вважається, що я живу в Варшаві, але чотири дні підряд я провів у Плошові. Пані Целіні покращало, а ксьондз Латиш позавчора вмер. Лікар Хвастовський назвав його хворобу «ідеальним процесом туберкульозу легенів» і насилу приховує своє задоволення від того, що з точністю майже до години визначив кінець цього «ідеального процесу». Ми відвідали хворого за дванадцять годин перед його смертю. Він жартував з нами й був сповнений надії, бо температура впала, а вона зменшилась тому, що його організм ослаб. Вчора вранці ми сиділи з Анелькою на ганку, коли прийшла мати бідолашного хлопця й почала розповідати про його смерть, як про це розповідають селяни, в яких горе змішується з покірністю перед тим, що сталось. У моєму співчутті до неї була й цікавість, бо досі я мало спілкувався з простими людьми й мало приділяв їм уваги. Якою прекрасною мовою розмовляють вони! Я намагався запам’ятати слова старої селянки, щоб потім записати їх. Вітаючись з нами, вона спершу вклонилася в ноги мені й Анельці, а потім, затуливши очі долонею, заголосила:

— О, Ісусе рідний, о, свята діво Маріє! Помер мій неборачок, помер! Захотів до господа бога піти, а не залишитися з матір’ю й батьком. Не порятували його й турботи наших панів. Даремно йому вино давали, йому й те вино не помогло. О, господи милостивий, о, Ісусе Христе!

В її голосі звучало щире материнське горе, але мене вразило, що в тих зойках і голосіннях звучало щось схоже на обрядовий наспів. Раніше я ніколи не чув, як селянки оплакують смерть близьких, однак можу ручитися, що всі вони так само голосять, ніби дотримуючись якоїсь сільської традиції.

Анелька зі слізьми на очах і з властивим лише жінкам співчуттям почала розпитувати селянку про те, як усе це сталося, розуміючи, що тій буде легше, коли вона виговориться. І справді, бабуся охоче почала розповідати.

— Коли ксьондз зі святими дарами пішов від нього, я йому й кажу: «Чи ти помреш, чи не помреш, на це воля божа! Ти гарно підготувався до смерті, а тепер спи». Він сказав: «Гаразд!» — і задрімав, я також, бо, нехай Господь бог простить мені на слові, три ночі перед тим і очей не заплющила. Тільки після перших півнів прийшов мій старий, розбудив мене, ми сидимо удвох, а він усе спить і спить. Я й кажу старому: «Ой, чи не помер він?» А старий мені: «Може, й помер!» Доторкнувся до нього, а він прокинувся й промовив: «Мені краще». Полежав трошки спокійно і, дивлячись у стелю, став посміхатися. Коли я це побачила, мене зло взяло, я й кажу: «Це ти, рудий, з мого горя смієшся?» А то він до смерті своєї всміхався, бо потім почав важко дихати, бідолашненький, і тільки й дожив до світанку.

Вона знову заголосила, потім попросила, щоб ми пішли поглянути на небіжчика, бо вона вже його обрядила, і «він такий гарний, мов картинка». Анелька хотіла було піти з нею, але я її затримав; до речі, стара через хвилину вже забула про своє бажання й стала розповідати, які вони бідні. Чоловік її колись був заможним господарем, але все майно пішло па те, щоб вивчити сина. Сусіди купували в них морг за моргом, а тепер залишилась тільки хата, а землі зовсім немає. Тисячу двісті карбованців витратили. Думали, що на старості поживуть біля сина, а його Господь забрав. Бабуся з чисто селянською покірністю пояснила нам, що вони з чоловіком уже вирішили: відразу після похорону підуть старцювати! Здавалося, що це її зовсім не лякає; вона говорила про це навіть ніби з якимсь прихованим задоволенням, побоювалась тільки, щоб у волосній управі не було тяганини зі свідоцтвом, яке їй для чогось було потрібне. В її розповіді тисячі конкретних подробиць перемішувались із звертанням до Ісуса й пресвятої Богородиці зі слізьми й голосінням.

Анелька побігла в дім і за хвилину повернулася з грішми, які хотіла віддати бабусі, але в мене виникла інша думка, яка здалася мені доречною. Я зупинив Анельку й звернувся до бабусі:

— Отож ви витратили тисячу двісті карбованців на те, щоб вивчити сина?

— Авжеж, ясновельможний пане. Думалося, коли він стане священиком, то будемо жити разом з ним у плебанії, але бог послав нас не в плебанію, а під костьол жебрати.

— То я вам подарую тисячу двісті карбованців. Заведіть собі нове господарство й живіть спокійно в своїй хаті.

Я хотів одразу виконати свою обіцянку, але не мав з собою грошей; вирішив узяти потрібну суму в тітки й звелів бабусі прийти через годину. Вона була така приголомшена, що якийсь час мовчки дивилась на мене, широко розкривши очі, потім з криком упала мені до ніг. Та мені вдалося досить швидко позбутися її, бо вона квапилась побігти до чоловіка й сповістити йому добру новину. Ми лишилися з Анелькою самі, вона теж була схвильована й спершу не знаходила потрібних слів; аж потім почала повторювати:

— Який же ти добрий! Який же ти добрий!

Але я стенув плечима і сказав Анельці таким тоном, паче йшлося про якусь звичайнісіньку справу:

— Люба моя Анелько, я вчинив це зовсім не через доброту й не заради тих людей, яких уперше бачу. Я зробив це тому, що ти їх жалієш, і мені хотілося зробити тобі щось приємне. Інакше я відбувся б якою-небудь дрібного подачкою.

Я сказав щиру правду. Ті люди обходили мене не більше, ніж будь-який жебрак; я так само легко дав би їм удвічі або втричі більше, щоб порадувати Анельку. І сказав я це навмисне, чудово розуміючи, що такі слова, сказані жінці, означають дуже багато, хоч вони висловлені не в формі освідчення, але насправді це майже освідчення в коханні. Це однаково, що сказати їй: «Для тебе я зробив би все, бо ти для мене — все». Жодна жінка на світі не може відкинути таке признання й не має права образитись. А мені ще й тому хотілося сказати так Анельці, що я саме так відчував. Я тільки пом’якшив приховане значення моїх слів тим, що промовив їх таким тоном, ніби