Без догмата - Генрік Сенкевич

17 квітня

Сьогодні я був там і застав усе не таким, як уявляв собі. З Варшави я виїхав дрожками о сьомій годині ранку, розраховуючи десь о восьмій бути в Плошові. Тітка мені казала, що Анелька і її мати встають рано. В мене ні на хвилину не переставало давити під серцем, думки металися в голові. Я пообіцяв собі, що не буду заздалегідь обмірковувати жодних планів зустрічі, ані дальших стосунків з Анелькою. Нехай все буде, як має бути, і як само складеться, — оце все, що я вирішив. Та все ж я по міг по думати про те, якою застану Анельку, як вона мене зустріне, про що натякне, як буде поводишся зі мною. Оскільки я сам не прийняв і не хотів приймати ніяких рішень, то, не знаю чому, був певен, що вона їх прийняла. Очікуючи цього, я часом злився на неї, а часом, розуміючи, що й вона опиниться в незручному становищі, відчував якесь співчуття до неї. Моя уява була настільки зайнята Анелькою, що я немов бачив її перед собою. Дуже ясно пригадував собі її каштанове волосся над лобом, довгі вії, делікатне обличчя. Я пробував уявити, як вона буде вдягнена. Пригадував її слова, жести, вираз обличчя, вбрання. Особливо настирливо поставала в пам’яті та хвилина, коли одного разу Анелька повернулася зі своєї кімнати нагорі до вітальні, напудривши розшаріле обличчя, щоб приховати хвилювання. Нарешті ці спогади стали такі яскраві, що скидалися майже па галюцинацію. «Знову я одержимий нею», — подумав я і, щоб відволіктись від цього видива, завів розмову з візником. Запитав, чи він одружений, на що він відповів: «Без жінки ніяк не можна». Він ще щось говорив, але я вже його не слухав, бо в цей час побачив удалині плошівські тополі. Я й не помітив, коли ми проїхали кілька верств від застави.

Побачивши Плошів, я відчув, як моя тривога зросла, а думки в голові зароїлися ще швидше. Я намагався зосередити увагу на тому, що мене оточувало, на зміни, які сталися за час моєї відсутності, на нові хати понад дорогою. Машинально повторював собі, що погода стоїть дуже гарна, а весна на диво рання. День справді був чудовий, прозоре повітря було напоєне бадьорою ранковою свіжістю; біля хат цвіли яблуні, під ними, немов сніг, лежав опалий цвіт; переді мною наче були картини художників нової школи. Всюди, куди не глянь, — сліпуче й прозоре pleine air[37], у ясній глибині якого мелькали постаті людей, що працювали коло хат і в полі. Дивно, що я все це бачив, усе помічав, але не міг нічим перейнятись, захопитись. Ці враження чомусь не хвилювали мене, а ніби скупчувались тільки на поверхні мозку, неможучи проникнути вглибину, де крились інші думки. В такому стані роздвоєної свідомості я в’їхав до Плошова. Тут мене зненацька огорнули тінь і прохолода липової алеї, через яку дивились на світ вікна будинку. Розпорошені, неспокійні думки ще стривоженіше завирували у голові. Сам не знаю, чому, замість того щоб в’їхати у двір, я спинив візника біля воріт і пішки попрямував до ганку.

Взагалі не можу зрозуміти, чому охопив мене такий неспокій: може, тому, що в цьому знайомому будинку мене чекало щось невідоме, але безпосередньо пов’язано з моїм трагічним минулим? Коли я йшов через двір, у мене так стиснуло груди, що аж дух перехопило. «Що це таке, в біса? Що це таке?» — повторював я по думки. Тому, що я зупинив візника за ворітьми, ніхто не вийшов мене зустріти. В передпокої не було нікого. Я ввійшов до їдальні й вирішив там почекати, поки спустяться вниз дами.

Вони мали скоро прийти, бо стіл був уже накритий, чашки розставлені, а самовар шипів і буркотів, випускаючи вгору клубки пари. Тут теж найменші подробиці не залишилися поза моєю увагою. Я помітив, що в їдальні холодно й темнувато, бо вікна її виходили на північ. Потім завважив, що світло, яке проникало крізь троє вікон, відбивалося в темному навощеному паркеті й утворювало три світляні доріжки; після цього почав розглядати, ніби щось нове, буфет, який знав з дитинства; а після того пригадав свою розмову зі Снятинським у цій кімнаті, коли ми дивилися крізь вікно на його дружину й Анельку, які йшли в ботах по снігу до оранжереї.

Врешті мене охопили сум і відчуття душевної порожнечі. Я сів біля вікна, щоб бути ближче до світла і знову подивитись на сад. Однак моє внутрішнє роздвоєння не минало, я весь час думав про те, що незабаром, може, за кілька хвилин, побачу її, що повинен буду привітатися, розмовляти з нею, а потім місяцями бачити її щодня. Запитання: «Як це буде? Що буде?» — тіснились у мене в голові, обганяли одне одного. Є люди, які від страху здійснюють неймовірні подвиги; а зі мною часто буває так, що тривога, нерішучість, невпевненість у тому, що має статися, змінюються якимсь вибухом нетерпіння і гніву. Так сталося й тепер. Різниця між колишньою Анелькою і теперішньою пані Кроміцькою так виразно уявилась мені, як ніколи досі.

«Та якби навіть у тебе місяць був на лобі,- подумав я, — якби ти була в стократ вродливішою, у стократ чарівнішою, ніж я можу собі уявити, для мене ти будеш нічим, скажу навіть більше: все в тобі мене відштовхуватиме». Гнів мій ще збільшився, коли я, не знати чому, уявив, що Анелька і зараз, і падалі намагатиметься при зустрічах зі мною своєю поведінкою доводити мені, що я помиляюсь, бо вона навіки лишиться для мене жаданою й неприступною. «Побачимо!» — відповідав я їй подумки, передчуваючи, що мене чекає якийсь дивний і незрозумілий поєдинок з цією жінкою, якась боротьба, в якій я і програю, і виграю, бо втрачу спогади, але знайду спокій. В ці хвилини мені здавалося, що в мене вистачить сили й відваги, щоб відбити всі атаки.

Та ось двері тихо прочинились, і до їдальні ввійшла Анелька.

Коли я побачив її, в мене зашуміло в голові, похололи кінчики пальців. Жінка, яка в цю мить стояла переді мною, називалася, правда, пані Кроміцькою, але в неї були милі, дорогі риси й