Без догмата - Генрік Сенкевич
Якби в мене під рукою була флейта, то я міг би, як колись Гамлет, подати її Снятинському, сказавши: «Невже ви гадаєте, що на мені легше грати, ніж на цій дудочці? Зовіть мене яким хочете інструментом: ви зможете хіба що розладнати мене, але не заграти на мені»[36].
Якраз учора вночі я перечитував «Гамлета», не знаю вже вкотре, і натрапив на це порівняння. Аж не віриться, що в наш час людина в будь-якому становищі, в будь-якому душевному стані, навіть цілком сучасному й складному, ніде не знаходить стільки аналогії з власними переживаннями, як у цій трагедії, в основу якої покладено примітивну й криваву трагедію легенди Голіншеда. Гамлет — це людська душа в минулому, сучасному й майбутньому. На мою думку, Шекспір перейшов у цій трагедії межі, що існують навіть для генія. Бо Гомер чи Данте мені зрозумілі на тлі їхньої епохи. Я розумію, що вони могли створити те, що створили, — але яким чином цей англієць міг у сімнадцятому столітті передбачити всі психози, породжені дев’ятнадцятим століттям, — це назавжди залишиться для мене загадкою, хоч скільки б я прочитав різних досліджень про Гамлета.
Отож, подавши Снятинському уявну Гамлетову флейту, я доручив йому опікуватися Кларою Гільст; потім почав розмовляти з ним про його догмати. Сказав, що саме моя туга за батьківщиною й почуття обов’язку змусили мене приїхати сюди. Але сказав це таким байдужим тоном, що Снятинський не знав, чи я жартую, чи серйозно говорю про свої почуття. І знову повторилося те, про що я писав ще в Парижі. Почуття моральної переваги, яке давала Снятинському моя поведінка за останній час, тануло з кожною хвилиною. Він не знав, що думати, розумів лише одне: старим ключем мене не відімкне. На прощання, коли я знову попросив його допомогти Кларі Гільст, він проникливо глянув на мене й промовив:
— Для тебе це дуже важливо?
— Дуже, бо з цією дівчиною я дружу й глибоко її поважаю.
Таким чином я всю увагу Снятинського сконцентрував на Кларі. Він, звичайно, думатиме, що я закохався в неї. Він пішов від мене сердитий, це було помітно, адже він ніколи не вміє нічого приховати. Голосніше, ніж завжди, грюкнув за собою дверима, а коли я, провівши його на сходи, заходив до передпокою, то чув, як він збігав униз, перестрибуючи через чотири сходинки, й голосно свистів, це він завжди робить, коли чимось не задоволений.
Що ж, я сказав йому правду про моє ставлення до Клари. Сьогодні я написав їй, пояснив, чому досі не навідав її,- і щойно одержав відповідь. Клара захоплена Варшавою, а особливо людьми. Всі тутешні видатні музиканти побували в неї протягом цих трьох днів, наговорили їй багато компліментів, пропонували свою допомогу. Вона пише, що таких доброзичливих людей не зустрічала ніде. Гадаю, що якби Клара надумала оселитися тут назавжди, вони не були б з нею такими люб’язними, хоч вона й мав дар всюди знаходити собі друзів. Вона вже трохи ознайомилася з містом, найбільше їй сподобались Лазенки. Мене радує Кларине захоплення, тим більше, що коли ми переїхали польський кордон, пейзаж справив на неї гнітюче враження. Справді, в цій пустинній і пласкій місцевості очам немає на чому спочити, треба тут народитися, щоб відчувати в ній якусь чарівність. Дивлячись крізь вікно вагона, Клара весь час повторювала: «Ох, тепер я розумію Шопена!» Звичайно, вона помиляється, бо ні розуміти, ні відчувати Шопена вона не може так само, як не могла відчути нашого ландшафту.
Хоч я духовний син чужої країни, проте завдяки якомусь атавізму глибоко відчуваю нашу природу; часто, повертаючись весною до Польщі, здивовано помічав, що не можу намилуватись її краєвидами. А, власне кажучи, яка тут краса? Іноді я навмисне намагався уявити себе художником-чужоземцем, який без ніякого почуття, об’єктивно споглядає наші пейзажі. Тоді вони нагадували мені малюнки дитини, котра вміє малювати лише палички, або малюнки дикуна. Пласкі перелоги, мокрі луки, хати з прямокутними обрисами, садибні тополі на виднокрузі, а далі поля, облямовані смужкою лісу, оті «десять миль нічого», як кажуть німці,- все це завжди здавалось мені якимсь примітивним краєвидом, убогим за замислом і лініями. Одне слово, це ще тільки тло. Проте з тієї хвилини, коли я перестаю дивитися очима чужинця, коли починаю відчувати благородну простоту краєвидів, поринаю душею в їхню незмірну широту, в якій будь-яка гостра риса тоне, немов душа в нірвані, вони не тільки набувають художньої чарівності «примітивів», але водночас заспокоюють мене. Я можу, приміром, захоплюватись Апеннінами, проте душа моя не здатна перейнятись їхньою красою, вона залишається десь осторонь. Через це рано чи пізно настає втома. Людина по-справжньому відпочиває тільки тоді, коли зливається з оточенням, а злитися з природою можна лише в тому випадку, коли навколишня природа й душа споріднені. Ностальгія виникає саме тому, що душа виключається з рідного їй навколишнього середовища. Мені здається, що цю ідею психічної спорідненості можна було б розвинути ще ширше. Може, це й дивно, що я, вихований за кордоном, наскрізь просякнутий чужою культурою, висловлюю такі погляди, але скажу більше: навіть у найвродливішій чужоземці я бачитиму лише представницю жіночої статі, а не жіночу душу.
Пам’ятаю, що я свого часу писав про польок. Та одне другому не заважає. Я бачу їхні вади, однак вони мені ближчі, ніж чужоземки. Крім того, значна частина моїх колишніх поглядів пошматувалася, наче старий одяг.
Та облишмо цю тему. Із соромом і здивуванням помічаю, що все це я писав тільки для того, щоб забалакати себе самого. Саме так! Я розмірковую про краєвиди, ностальгію, а насправді всі мої думки в Плошові. Не хочеться мені в цьому признаватись, але треба! Мені весь час якось тривожно, щось наче давить у грудях. Цілком можливо, що й мій приїзд до Плошова, й перебування там будуть незрівнянно легші, простіші, ніж я собі це зараз уявляю. Будь-яке очікування нестерпне. Коли я був ще хлопцем, то один раз стрілявся на дуелі й пригадую, що хвилювався тільки напередодні. Тоді я теж намагався думати про щось інше, але так само, як і зараз, марно. Мої думки про пані Кроміцьку зовсім не ніжні, навіть не доброзичливі, вони тільки якось дивно снуються у мене в голові; обсідають
