Без догмата - Генрік Сенкевич
Якби я хотів мстити і саме ім’я «пані Кроміцька» не відштовхувало мене такою мірою, — то що могло б стати мені па перешкоді чи стримати мене? Адже в тихому, далекому від міста Плошові ми були б тільки вдвох, не рахуючи двох літніх жінок, наївних, мов діти, в своїй бездоганній цнотливості. Знаю я з цього боку і тітку, і пані Целіну. В вищих колах нашого суспільства можна часто зустріти жінок досить зіпсованих, але є й такі, здебільшого серед старшого покоління, що йдуть крізь життя, можна сказати, чистими, як ангели, ніколи не осквернивши своїх помислів нічим грішним. Таким, як моя тітонька чи пані Целіна, і в голову не прийде, що Анельці може загрожувати якась спокуса, коли вона вже одружена. Анелька й сама належить до таких жінок. Вона не відкинула б мого прохання, якби не те, що вона вже дала слово Кроміцькому. Польки такого типу воліють скоріше розбити своє серце, аніж порушити дане слово. Коли подумаю про це, аж злість мене бере. Я тамую в собі властиву кожній людині потребу довести свою правоту; я не хочу нічого доводити пані Кроміцькій, та якби знайшовся хто-небудь, хто пояснив би цій жінці, що не можна безкарно нехтувати законами природи й серця, що ці закони сильніші від вигаданих етичних доктрин, і порушення їх мстить за себе, — я був би дуже, дуже щасливим. Правда, я страшенно завинив перед Анелькою, але ж щиро хотів усе виправити, вона знала про це, та однак відштовхнула мене… Відштовхнула, напевно, для того, щоб можна було сказати собі: «Я не Леон Плошовський; я дала слово, отже, дотримаю його». Це не доброчесність, а душевна холодність; це не героїзм, а дурість; не чистота сумління, а марнославство. Ні, не можу, не можу забути!..
Допоможе мені це зробити сама пані Кроміцька. Коли я побачу її, задоволену своїм героїзмом, холодну, пересичену подружніми пестощами, насправді чи вдавано закохану в свого чоловіка, і вона буде зацікавлено спостерігати, чи досить сильно пригнічує мене моє горе, — тоді мені та добропорядна, сповнена щастям і почуттям власної добропорядності дружина стане такою огидною, що я, може, знову поїду кудись до північних оленів. Але тоді вже спогади про Анельку не полетять за мною, ніби чайка за кораблем.
Можливо, й пані Кроміцька трохи гратиме переді мною роль моєї жертви, всією своєю поведінкою говоритиме мені: «Ти винен!» Гаразд! Бачив я в житті й таке. Штучні квіти мають той недолік, що вони не пахнуть, а штучні тернові вінки мають ту перевагу й достоїнство, що вони не коляться і їх охоче надівають на голову, мов капелюх, який до лиця. Щоразу, коли я зустрічав таку «жертву», яка вийшла заміж ніби-то з відчаю, мені хотілося їй сказати: «Брешеш! Ти, може, й була жертвою чи принаймні щиро в це вірила, поки він, твій обранець, уперше не підійшов до тебе в пантофлях. З тієї хвилини ти перестала бути зворушливою, а стала смішною й пошлою, тим більше смішною й вульгарною, чим більше ти вдаєш із себе жертву».
6 квітня
Яке гарне й розумне грецьке слово «ананке»![31] Десь було визначено, що через цю жінку я не матиму спокою навіть тоді, коли перестану думати про неї. Однак мене дуже стривожила звістка, що маєток продано й Анелька приїхала до Плошова. Минулої ночі я погано спав; у голові виникали різні запитання, я шукав на них відповіді. Так, приміром, я намагався вирішити, чи маю я право відвернути пані Кроміцьку від її обов’язку й завести її на манівці, чи ні? Я цього не хочу й не зроблю, бо пані Кроміцька мені не подобається, — але чи мав би я на це право? Заповнюю собі життя отакими «to be or not to be?»[32], бо не маю більше чим жити. Проте такі роздуми не належать до найвищих земних утіх, найчастіше вони бувають схожі на намагання собаки піймати свого власного хвоста: нічого я не спіймаю, нічого не доведу, лише стомлюсь, але я втішаюся тим, що минув ще один день чи ще одна ніч. Водночас я помітив, що при всьому своєму скептицизмі маю здатність ставити до себе вимоги, гідні плошівського вікарія. Сучасна людина сплетена зі стількох ниток, що коли хочеш розплутати їх, то ще більше заплутуєшся. Марно я сьогодні вночі повторював собі, що хоч усе це чиста теорія, однак я маю таке право. Якийсь голос з церковної паперті весь час мені заперечував: «Ні! Ні! Ні!» Все ж я повинен перебороти ці докори сумління, — від цього залежить моя душевна рівновага. Зараз, увечері, в мене якраз відповідний настрій для цього. Сьогодні пополудні я був у домі одного знайомого художника й чув, як пані Девіс доводила двом французьким літераторам, що жінка повинна все життя лишатися неприступною хоча б лише «pour la nettetй du plumage»[33]. Малескі їй підтакував: «Oui, oui, du plumage!»[34] A я в цю хвилину уявив собі, як усі краби Середземного моря перевернулися навзнак і повитягали до неба свої клешні, благаючи Юпітера вдарити громом. До речі, пані Девіс запозичила цю фразу в мене, а я запозичив її у Фельє. Проте я слухав її цілком серйозно, навіть не посміхнувшись, але настрій у мене став якийсь веселий і цинічний, він ще й досі не полишив мене, це найкраща зброя проти докорів сумління…
Отже, розмірковую далі! Чи маю я моральне право закохати в себе пані Кроміцьку і, якщо вдасться, звести її з доброї путі? Для мене це перш за все питання честі, як і для кожного, хто вважає себе джентльменом і кого всі вважають таким. Отож я не знаходжу жодного пункту, який
