Без догмата - Генрік Сенкевич
Це зовсім не означає, що я маю намір найближчими днями перерізати комусь горло. Все, що я говорив, це головним чином теоретичні міркування; в житті ніхто від них дуже не постраждає, бо якщо така байдужість ослаблює альтруїзм, то такою ж мірою вона ослаблює й егоїзм. Якби мені довелося спати з моїм ближнім під одним плащем, я не віддав би йому всього плаща, але й не вкрився б тільки сам тим плащем. Небезпечною, може, навіть дуже небезпечною, буває така людина лише тоді, коли інші люди порушують її спокій, що полягав в обмеженні власного «я», і змушують її до напружених дій. Тоді вона набуває впевненості в рухах і разом з тим безжальну силу машини.
Цю механічну впевненість я вже набув. З якогось часу помічаю, що я значно сильніше, аніж колись, нав’язую людям свій спосіб мислення і свою волю, хоч зовсім не намагаюся цього робити. Невичерпним джерелом вагання й душевної слабості є самолюбство, суєтність і загравання з іншими людьми. Людина майже несвідомо прагне подобатись, викликати до себе симпатію, а шукаючи шляхів до цього, тисячі разів відступається від своєї внутрішньої правди. Тепер це загравання якщо й не зовсім зникло, то значно зменшилось, — байдужість до того, чи я подобаюсь комусь, чи ні, дає мені холодне й спокійне відчуття своєї вищості. Я спостеріг це під час подорожей, а ще більше тепер, у Парижі. Колись тут було багато людей, які мали наді мною перевагу, а тепер перевага на моєму боці саме тому, що я в цьому менше зацікавлений, ніж вони.
Загалом я здаюся собі людиною, що могла б бути енергійною, але не хоче, бо сила волі пропорційна пристрастям, а мої пристрасті здебільшого негативні. В мене лишилася давня звичка все аналізувати. Я пояснюю це тим, що в певних умовах можна наполегливо прагнути жити, а в інших — не прагнути цього. Напевно, й моя байдужість до всього — це загострене озлоблення до життя. Тому я так мало схожий цим на Девіса.
Безсумнівно, я став незрівнянно безпощаднішим, ніж раніше, й можу повторити слова Гамлета, що в мені є щось небезпечне. На щастя, ніхто не переходить мені дороги. Всі люди для мене такі ж чужі й байдужі, як і я для них. Одна тільки тітка десь там, у Варшаві, любить мене, як і колись, але, може, і її любов втратила діяльний характер, — хоча б настільки, що в майбутньому мені вже не загрожує сватання.
3 квітня
На жаль, моя байдужість, яку я порівнював з чистою водою без смаку й кольору, тільки здається безбарвною. Вдивляючись у неї пильніше, я помічаю, що по ній плавають якісь хмарки, вони мутять її прозорість. Це різновиди ідіосинкразії. Нічого в мені не лишилось, а вони лишились. Я не люблю нікого й не відчуваю ні до кого запеклої ненависті, але деякі люди викликають у мене огиду. До них належить, приміром, Кроміцький. Не тому, що він відняв у мене Анельку, а тому, що в нього довжелезні ноги з вузлуватими колінами, що він сам довгий, як тичка, а його голос подібний до деркотіння кавового млинка. Та мене завжди відвертало від нього, і якщо я зараз вгадую його, то головним чином тому, що такі антипатії в мені чомусь дуже живучі. Я весь час згадую людей, від яких мене нервово пересмикує. Якби йшлося тільки про Кроміцького й пані Целіну, моє почуття можна було б ще зрозуміти, можна було б припустити, що це замаскована огидою ненависть; але поряд з ними в моїй пам’яті вперто виникають і інші люди, котрі колись викликали в мене антипатію чи огиду. Цього я не можу пояснити станом свого здоров’я — я цілком здоровий, — тому пояснюю це ось чим: люди відібрали в мене любов, час пригасив ненависть; а тому, що людина, поки живе, повинна щось відчувати, то я й відчуваю, як умію, живу тим, що в мені ще зосталося. Хоч, відверто кажучи, той, хто так відчуває і живе, не дуже щасливий…
Я майже зовсім збайдужів до людей, що колись були мені симпатичними. До Снятинського, всупереч здоровому глузду, відчуваю просто неприязнь, якої не можу перебороти. В нього, безперечно, багато чудових якостей, але він подобається не тільки іншим людям, а й сам собі, тому часто, як кажуть художники, «позує». Напевно, дуже рідко буває, щоб людина, помітивши, що її вчинки, індивідуальні риси й особливості подобаються іншим людям, сама не влюбилася в себе і врешті не стала саму себе переоцінювати. Снятинський надто хоче всюди й завжди залишатися Снятинським, а тому часом буває неприродним і заради пози жертвує своєю вродженою делікатністю. Не кажу вже про ту суху телеграму, яку він прислав мені до Кракова після своєї невдалої розмови з Анелькою, оте «їдь подорожувати!», ніби я без його поради не поїхав би. А в Хрістіанії я одержав від нього листа, відразу ж після Анельчиного одруження, написаного наче від щирого серця, а насправді теж сухого й манірного. Зміст його коротко був такий: «Анеля вже — пані Кроміцька, сталося — мені шкода тебе, — сердечно обіймаю, тільки не думай про це. Невелике лихо. Хай йому біс, на світі є більш важливі речі. Норвегія, мабуть, чудова? Повертайся і берись до роботи. Бувай здоровий» тощо. Не переказую дослівно цього листа, але загальний тон його був мені неприємним. Адже, по-перше, я не просив Снятинського позичити мені аршина, щоб виміряти моє нещастя, а, по-друге, вважав його розумнішим, він мав би додуматись, що його «більш важливі речі» тільки тоді не залишаться порожнім звуком, коли йдеться про почуття, які справді є в людини. Хотів було написати йому, щоб він позбавив мене своєї духовної опіки, але, поміркувавши, нічого не відповів і вважаю, що це найкращий спосіб розірвати стосунки.
Однак, заглянувши в себе глибше, я зрозумів, що мої дружні почуття до Снятинського ослабли не тільки через його телеграму чи листи. Щиро кажучи, я не можу йому простити того, за що слід було б дякувати, тобто за його посередництво між мною й Анелькою. Я
