Без догмата - Генрік Сенкевич

Навіщо обманювати себе?! Щоразу, коли я перечитую цього листа, мені хочеться битись головою об мур — і вже не від гніву, не від ревнощів, а з горя!

23 червня

Не можу, просто не можу скласти руки й визнати себе переможеним. Це був би жахливий шлюб. І я сьогодні, в четвер, послав Снятинському телеграму, в якій просив його приїхати в неділю до Кракова. Сам виїду туди вранці. Просив, щоб він нікому не казав про мою телеграму. Пораджуся з ним, точніше, благатиму його, щоб він від мого імені поговорив з Анелькою. Я дуже розраховую на його вплив. Анелька поважає його й дуже любить. Я не звернувся з цим до тітки, бо ми, чоловіки, краще розуміємо один одного. Снятинський як психолог легше збагне весь той проклятий психологічний процес, що відбувся зі мною останнім часом. Йому я можу розповісти й про Лауру: а якби я щось розповів про неї тітці, то вона лише з жахом перехрестилася б. Спершу я хотів написати листа Анельці, але мій лист привернув би загальну увагу, викликав би переполох. Я знаю чесність Анельки, знаю, що вона відразу показала б листа матері; та, напевно, ненавидить мене й витлумачила б листа по-своєму, а Кроміцький ще допоміг би їй. Треба, щоб Снятинський поговорив з Анелькою віч-на-віч, це зможе влаштувати його дружина. Може, він візьме на себе цю місію, хоч я добре розумію, яка вона делікатна. Вже кілька ночей я не сплю. Тільки-но заплющу очі, мені згадується Анелька, її обличчя, волосся, очі, манера говорити, усмішка — бачу її так виразно, наче вона стоїть переді мною… Не можу я так жити!

Краків, 26 червня

Снятинський тут. Він погодився! Славний чоловік, нехай йому бог віддячить! Зараз четверта година ночі, але я ніяк не можу заснути, отож сідаю писати, бо не знаю, що з собою вдіяти. Ми зі Снятинським розмовляли до третьої години, сперечалися, радились. Зараз він уже спить у сусідній кімнаті. Не швидко вдалося мені його вмовити. Він весь час повторював: «Любий мій, за яким правом я, людина стороння, втручатимусь у ваші родинні стосунки? Та ще в таку делікатну справу? Панна Анеля може мені закрити рот лише одним запитанням: «А вам що до того?» Я так присягався, що Анелька цього не скаже, наче в мене була її розписка. Я погоджувався з його доводами, але казав, що бувають ситуації, коли навіть з такими поглядами не можна рахуватися. Його переконав мій аргумент, що тут ідеться не про мене, а про Анельку, але загалом він тільки від жалості до мене погодився поговорити з нею. За останні два дні я дуже змарнів; Снятинський сам про це мені сказав, і я бачив, що він зворушений. До того ж він не терпить Кроміцького — вони зовсім різні люди. Снятинський вважає, що той, хто займається біржовими спекуляціями, вигрібає гроші з чужих кишень у свою. Він багато за що засуджує Кроміцького й сказав про нього так: «Якби він заради якоїсь вищої й благородної мети наживав гроші, то я ще простив би йому, але він наживає гроші лише заради грошей!» Анельчине одруження обурює його майже так, як і мене, — він теж думає, що Анелька готує собі нещастя. На моє прохання, Снятинський виїздить додому завтра, ранковим поїздом. Післязавтра вони з дружиною будуть у Плошові і, якщо не можна буде вільно поговорити з Анелькою, заберуть її на кілька годин до себе. Снятинський розповість Анельці, як я страждаю, скаже, що моє життя в її руках. Він зможе це зробити. Він говоритиме з нею серйозно, ласкаво й розумно; переконає її, що жінка, хоч би як глибоко було поранене її серце, не має права віддатися за чоловіка, якого не кохає, бо це непорядно, нечесно. Так само вона не повинна відштовхувати й коханого чоловіка, ламати йому життя тільки тому, що він, охоплений ревнощами, зробив вчинок, про який тепер страшенно шкодує.

Вкінці Снятинський сказав мені:

— Я все зроблю при одній умові: дай мені слово честі, що коли я зазнаю невдачі, ти не помчиш до Плошова й не наробиш дурниць, які твоїй тітці, пані Целіні й Анельці могли б коштувати багато здоров’я. Можеш тоді написати Анельці, якщо хочеш, але щоб не приїздив до неї, хіба що вона сама покличе тебе.

За кого він мене вважає? Я дав йому обіцянку, хоч його слова мене відразу стривожили. Все ж я надіюсь на Анельчине серце й на красномовність Снятинського. Ах, як він уміє говорити! Він не подавав мені великої надії, проте я добре бачу, що сам він сподівається на добре.

В крайньому разі, він має намір домогтися від Анельки, щоб вона відклала весілля на півроку. В такому випадку буде перемога, бо Кроміцький, мабуть, сам відступиться. Довго я пам’ятатиму сьогоднішній день! Снятинський, коли бачить справжні страждання, стає делікатним, як жінка. Він щадив моє самолюбство. Та все ж як важко признаватися в своїх безглуздих вчинках, провинах, слабостях, віддавати свою долю в чужі руки, замість того щоб самому за неї боротись. Але яке все це має для мене значення, коли йдеться про Анельку?

27 червня

Снятинський виїхав уранці. Я провів його на вокзал. І весь час так повчав його, наче він був справжнім йолопом. А він, піддражнюючи мене, казав, що коли його місія закінчиться добре, то я знову почну філософствувати. Мені хотілося відлупцювати його. Він від’їздив, сповнений надії; не мав ніяких сумнівів, що все скінчиться якнайкраще. Після його від’їзду я пішов до костьолу діви Марії і там я, скептик, філософ, котрий завжди повторював: «не знаю, не знаю, не знаю», замовив молебень за здоров’я Леона й Анелі. Я не тільки вислухав обідню, але й зараз пишу чорним по білому: «Біс забирай всякий скептицизм, всяку філософію, а разом з ними і моє «не знаю»!»