Без догмата - Генрік Сенкевич

й рішуче відмовитись від того, що раніше написав їй з Пельї. Я сподівався, що тітка скористається першою-ліпшою нагодою, щоб усе залагодити, а я приїду як великодушний благодійник. Людська натура дуже нікчемна. Мені не залишається нічого іншого, як тільки обома руками хапатись за надію, що тітка все-таки здогадається про все, що я хочу.

Тепер, коли моя тривога з кожною хвилиною зростає, я відчуваю, що не лише міг би глибоко кохати Анельку, а взагалі міг би бути значно кращим, ніж я є. Відверто кажучи, навіщо я так поводжуся, ніби, крім егоїзму й розшарпаних нервів, у мені більше нічого не має? А якщо нічого немає, то чому мій самоаналіз не підкаже мені цього напевне? В мене вистачає відваги робити остаточні висновки, і я не приховую від себе правди, та все ж такий висновок завжди відкидаю. Чому? А тому, що твердо впевнений, що я кращий за свої вчинки. Я пояснюю їх якоюсь непристосованістю до життя, почасти успадкованою, почасти викликаною хворобою нашого століття — тим надмірним самоаналізом, який ніколи не дозволяв нам віддатись першому безпосередньому пориву людської натури, а викликає в нас критичне ставлення до всього, аж до цілковитої душевної знемоги. В дитинстві я бавився тим, що складав монети одну на одну, аж поки стовпчик з них нахилявся й падав під власною вагою, перетворюючись на безладну купку монет. Тепер я роблю то саме зі своїми думками й намірами, нагромаджую їх доти, поки вони хаотично розсипаються. Тому мені легше наважитись на якийсь негативний вчинок, аніж на позитивний; легше щось знищити, аніж створити. Мені здасться, що багато інтелігентних людей страждають на цю хворобу. Критика всього й самих себе роз’їла в нас бажання творити добро; нам бракує устоїв, відправної точки, віри в життя. Ось чому я не так хочу володіти Анелькою, як боюсь її втратити. Проте, говорячи про хворобу століття, я не хочу обмежитись розмовою про себе. Коли хтось під час епідемії зляже в ліжко, це звичайнісінька річ, а тепер критика всього, що існує, стала епідемією, яка лютує в усьому світі. Звідси можна зробити прямий висновок, що різні покрівлі, під якими жили люди, обвалюються їм на голову. Слово «релігія» означає «зв’язок», а сама релігія розпадається. Віра, навіть у тих, хто ще вірить, стала нестійкою. Крізь ту покрівлю, що її ми називаємо вітчизною, починають проникати соціальні течії. Залишився тільки один ідеал, перед яким знімають шапки навіть найзухваліші скептики — народ. Але на цоколі цього монумента різні шибеники вже починають писати досить цинічні дотепи, — і що найдивніше, це те, що перші тумани сумніву піднімаються з тих голів, які мали б схилитися найнижче. Врешті прийде якийсь геніальний скептик, другий Гейне, обплює й надає ляпасів цьому божку, — як це свого часу зробив Арістофан, — але обплює його не в ім’я давніх ідеалів, а в ім’я свободи думки, свободи сумління, і що тоді буде, не знаю. Можливо, на цій величезній порожній сторінці диявол писатиме сонети своїй коханій.

Чи б на це якась рада? Насамперед, що мені до цього? Прагнути чогось — не мов покликання. Для цього я надто добре вихований син свого століття. Та коли все, що думається, відбувається і стається, має служити збільшенню суми щастя, то я дозволю собі зробити одне зауваження, застерігши при цьому, що маю на увазі не матеріальне становище, а душевний спокій, якого бракує мені, як і будь-кому: отож мій дід був щасливіший за мого батька, мій батько — за мене, а мій син, якщо я його матиму, буде просто гідним жалю.

Флоренція, 20 червня

Картковий будиночок розсипався. Я одержав листа від тітки. Анелька виходить заміж за Кроміцького, їхнє весілля відбудеться за кілька тижнів. Анелька сама захотіла, щоб воно відбулося так швидко. Діставши таку звістку, я сів у поїзд, щоб їхати до Плошова, хоча й усвідомлював, що ця поїздка — дурниця й авантюра, яка ні до чого не призведе. Ось чому я опинився у Флоренції. Порив почуттів підхопив і поніс мене, але, зібравши залишки здорового глузду й розважливості, я зупинився тут.

Флоренція, 20 червня

Разом з листом від тітки я отримав «faire part»[27] адреса на ньому була написана жіночою рукою. Цього не могли зробити ні Анелька, ні її мати. Напевно, це злий жарт Снятинської. Зрештою, мені байдуже. Мене вдарили обухом по голові, і я оглушений. Та бачу, що потрясіння сильніше, ніж біль. Не знаю, що буде потім: кульову рану теж не зразу відчувають. Проте я не застрелився, не збожеволів; дивлюся собі на Лунг, Арно, навіть розкладав би пасьянс, коли б умів, одне слово: мені непогано. А що серед добрих приятелів зайця собаки загризли, це давня історія… Отже, тітонька вважала за свій християнський обов’язок переповісти Анельці те, що я написав з Пельї.

Флоренція, 23 червня

З самого ранку, тільки-но я прокидаюсь, а точніше, розплющую очі, мушу повторювати собі, що Анелька виходить заміж за Кроміцького, — та сама добра, любляча Анелька, яка не лягала спати, щоб зустріти мене, коли я повертався з Варшави до Плошова, яка дивилась мені в очі й кожним своїм поглядом промовляла, що вона моя. І та сама Анелька не лише стане панею Кроміцькою, але через тиждень після весілля в неї не вкладатиметься в голові, як вона могла вагатись, вибираючи між Плошовським і таким Юпітером, як Кроміцький. Дивні речі діються на світі, й так жахливо, що нічому немає вороття, аж не хочеться жити. Пані Целіна й Снятинська, мабуть, зараз приймають «al pari»[28] Кроміцького й навмисне вихваляють його, щоб він виграв у порівнянні зі мною. Краще б вони дали спокій Анельці! І тітка допустила таке! Не кажу вже про себе, але ж вона знає й бачить, що Анелька не може бути з ним щасливою. Сама пише мені, що Анелька виходить за нього з розпачу.

Ось цей довгий проклятий лист.

«Дякую тобі за останню звістку, тим більше, що твій перший лист з Пельї був не тільки рішучий, але й