Без догмата - Генрік Сенкевич

28 червня

Перша година дня. В цей час Снятинські мали виїхати до Плошова. Анелька повинна згодитись принаймні хоч на те, щоб відкласти весілля. Вона не має права відмовити мені в цьому… Цілий день у мене в голові рояться різні думки. Кроміцький жадібний до грошей — в цьому немає ніякого сумніву, — то чому ж він не шукає більш вигідної партії? Анельчин маєток великий, але обтяжений боргами; може, він потрібний Кроміцькому для того, щоб його не вважали за приблуду, який усім байдужий; а може, щоб швидше одержати підданство? Але ж Кроміцького вважають багатієм, і він міг би одружитися так, щоб, крім усього цього, мати ще й посаг! Мабуть, Анелька йому подобається. Та це й не дивно!

Подумати лише, що вона чекала, як щастя, як порятунку, єдиного мого слова! Адже тітка пише: «бідолашна підстерігала Хвастовського й забирала в нього з рук листи». Мені аж страшно стає, коли подумаю, що доля не простить мені всього цього, що я, як і подібні до мене люди, приречений на загибель.

Десята година вечора

Вдень у мене дуже боліла від невралгії голова; зараз це минуло, але від того болю, від безсоння й тривоги я паче під гіпнозом. Усі мої помисли були зосереджені на одному, я, як ніколи в житті, ясно передбачаю те, що буде. Мені просто здається, що я в Плошові, чую Анельчину відповідь Снятинському й не розумію, як я міг обманювати себе. Вона не змилується наді мною. Це не припущення, а цілковита впевненість… Насправді зі мною, діється щось незвичайне. Я відчуваю в собі глибоку серйозність, ніби досі був дитиною — і водночас мені страшенно сумно. Здається, я можу захворіти. Я взяв із Снятинського слово, що він одразу ж телеграфуватиме мені. До цього часу телеграми немає, хоч знаю, що вона однак не принесе мені нічого нового.

29 червня

Надійшла телеграма від Снятинського, і ось що я прочитав у ній: «Все марно, візьми себе в руки і їдь подорожувати».

Так я і зроблю, моя Анелько!

Париж, 2 квітня

Я не писав у своєму щоденнику більше десяти місяців, хоч так уже був звик до цього заняття, що його мені не вистачало. Але я казав собі: навіщо? Мене пригнічувало усвідомлення того, що хоча б я записував у щоденник думки, гідні Паскаля, глибші за океанські глибини, вищі за Альпи, я не зміню того простого факту, що Анелька вийшла заміж. Від цього в мене опускалися руки. Іноді життя зосереджується на якійсь одній меті, і хоч вона відносно мала, проте, коли її нестає, людина не знає, навіщо живе вона. Аж дивно й смішно подумати, але я довго був у такому стані, що, вдягаючись, виходячи на вулицю, до театру чи клубу, ніколи не міг позбутися думки: «Навіщо це?» І часто минали довгі хвилини, поки я отямлювався й казав собі, що я ж обідав, підстригав бороду й залагоджував інші такі ж буденні справи ще до того, як зустрівся з Анелькою. Перші місяці я багато подорожував; забрався аж до Ісландії; але, дивлячись на шведські озера, норвезькі фіорди, ісландські гейзери, не відчував власних безпосередніх вражень, а тільки намагався уявити собі, що відчула б Анелька, милуючись таким чи таким краєвидом, і що вона сказала б; одне слово, я дивився її очима, думав її думками, відчував її серцем. А коли потім згадував, що вона тепер пані Кроміцька, то поспішав сідати в поїзд чи на пароплав і їхав далі, бо все, що я бачив навколо, вже не викликало в мене ніякого інтересу. Мене не заспокоювало, що це одна із звичайних, навіть висміяних драм, що їх пережили тисячі дурнів до мене! Вмирають теж усі, але кожному, хто вмирає, здається, що світ гине разом із ним. І він таки справді гине!

Не знаю і не намагаюся розібратись, якою мірою в перші місяці я був близький до відчаю. Все це відносне. Я тільки знаю, що був заполонений цією жінкою, і вперше зрозумів, яка пустка може утворитись після смерті коханої людини.

Однак поступово звичне життя, — але не його спокуси! — брали в мені гору. Мені здається, що це досить поширене явище. Я знав людей, глибоко вражених тяжким горем, на душі в яких не було й краплини радості, але зовні вони здавались веселими тільки тому, що колись насправді були веселими й звикли так поводитись. Неминуче мав настати такий час і для мене. Я перестав, приміром, відчувати зубний біль лише як біль, що його могла б відчувати Анелька. Одне слово, я ніби задерев’янів, але врешті-решт знайшов ліки в самій отруті. Колись я читав у книзі подорожей Фаріні, що кафри лікуються від укусів скорпіона тим, що дають скорпіонові ще раз ужалити себе в те саме місце. Таким скорпіоном, такою антиотрутою в самій отруті було для мене, як, зрештою, загалом для всіх людей, слово: «сталося».

Сталося — і я страждаю, сталося — і я перестаю страждати. В усвідомленні того, що вже нічого не можна змінити, криється певне полегшення. Мені завжди спадає на думку той індіанець, що його човен понесла течія Ніагари; індієць спочатку боровся з усієї сили, а потім, зрозумівши, що нічого не вдіє, покинув весла, ліг на дно човна й почав співати. Я зараз теж ладен співати. Течія Ніагари тим добра, що коли когось ухопить, то перемеле на борошно. Але є інші хвилі, вони викидають людину на піщану відмілину, пустельну, безводну й неродючу. Саме так трапилося зі мною.

Мій злий геній не передбачав тільки одного. Глибоко пригнічена й дуже нещасна людина менше дорожить собою, ніж людина щаслива. І цим самим певною мірою обеззброює заздрісну долю. Я був і тепер перебуваю в такому стані, що якби, приміром, розгнівана фортуна прийшла до мене й сказала: «Щоб тебе чорт побрав!» — я відповів би їй: «Гаразд! Нехай бере!» І відповів би так зовсім не тому, що тужу за Анелькою, а тому, що мені глибоко байдуже до всього, що відбувається в мені й навколо мене. Це своєрідна,