Без догмата - Генрік Сенкевич
15 червня
Байдуже, як я назву своє почуття до Анельки — коханням чи якось інакше, — між ним і всіма тими почуттями, що досі спалахували в моєму серці, є величезна різниця. Я думаю про нього з ранку до вечора. Це почуття стало для мене дуже важливим, я відчуваю себе відповідальним за нього перед самим собою. Раніше такого ніколи не бувало. Колись мої зв’язки з жінками якийсь час тривали, потім розривалися, залишаючи після себе більший чи менший смуток, часом — приємні спогади, часом — несмак, але ніколи вони настільки не поглинали мене всього. В такому порожньому світському житті, яке всі ми ведемо, ті, що не ставимо перед собою ніякої високої мети, не служимо ніякій ідеї і водночас не мусимо заробляти на хліб, жінка не сходить зі сцени: ми весь час на неї дивимось, весь час до неї залицяємось, але так звикаємо до неї, що нарешті починаємо вважати її одним із звичайних гріхів у нашому житті. Обманюючи жінку, ми рідко зазнаємо докорів сумління, а ще рідше зазнає їх жінка, котра обманює нас. Я, при всій вразливості своєї натури, теж належу до таких чоловіків з притупленим сумлінням. Бували випадки, коли я казав собі: «Оце була чудова нагода зробити собі кілька патетичних докорів!» Але завжди тільки махав рукою і думав про щось більш приємне. Цього разу все інакше. Часом голова в мене зайнята чимось зовсім іншим; та раптом я відчуваю, що мені чогось не вистачає, мене мучать якась тривога, якийсь страх, наче я пропустив щось важливе, чогось не зробив, і я починаю розуміти, що це думки про Анельку знову прориваються крізь усі заслони, щоб цілком оволодіти мною. Вони точать мене день і ніч, мов той шашіль, що про нього писав у своїй поемі Міцкевич. Коли я стискаю плечима й намагаюся придушити чи навіть висміяти це почуття, мій скептицизм та іронія не рятують мене, точніше, рятують на короткий час, бо я відразу повертаюсь у эачароване коло. Це, власне кажучи, не туга й навіть не докори сумління, а скоріше болісна прикутість думок до одного предмета і водночас гарячкова, тривожна цікавість, — що буде далі, наче від цього «далі» залежить моє життя.
Якби я не так старанно займався самоаналізом, то вважав би, що моє почуття — це велике й незвичайне кохання, однак я помічаю, що мої роздуми й тривоги викликані не тільки бажанням, щоб Анелька стала колись моєю. Безперечно, вона справила на мене глибоке й сильне враження; проте Снятинський має рацію, кажучи, що якби я покохав її так глибоко, як, приміром, він свою дружину, то насамперед прагнув би, щоб вона стала моєю. А я ж — це зовсім ясно — не стільки хочу володіти нею, скільки боюсь її втратити. Мабуть, не кожен зрозуміє, в чому полягає дивна й велика різниця між цими почуттями. Але я цілком певний, що якби не Кроміцький і не побоювання втратити Анельку, я не відчував би ані такого страху, ані хвилювання. Це трохи розплутує мої заплутані нитки, ясно доводить мені, що я не стільки кохаю Анельку, скільки відчуваю, що міг би її покохати, і мені страшенно шкода саме цієї надії на щастя, цієї єдиної можливості заповнити ним життя; а ще більше мені страшно тієї пустки, яка відкриється переді мною, коли я втрачу Анельку.
Я помітив, що найбільші песимісти, коли доля чи люди хочуть відняти в них що-небудь, так само добре відбиваються руками й ногами і так лементують, як найбільші оптимісти. Я зараз опинився в такому становищі. Я не кричу, але мені стає страшно від думки, що, може, за кілька днів не знатиму, як мені далі жити на білому світі.
16 червня
Я дізнався дещо про Лауру: розповів мені про неї мій нотаріус, який займається й справами Девісів. Девіс уже в психіатричній лікарні. Лаура живе в Інтерлакені, біля підніжжя гори Юнгфрау. Напевно, збирається піднятись на її вершину. Уявляю, як вона готується в Альпи, в їхні сніги, тумани, у схід сонця, як плаває по озерах і стоїть над прірвами. Я сказав нотаріусові, що співчуваю Девісові, а також його дружині, яка в такому молодому віці лишилася сама й без опіки. Старий юрист заспокоїв мене щодо неї, мовляв, тиждень тому до неї в Швейцарію поїхав її родич, неаполітанець граф Малескі. Знаю його! Знаю! Гарний, мов Антіной, але картяр і, кажуть, великий боягуз. Здається, я колись даремно порівняв Лауру в Пізанською вежею.
Буквально вперше в житті я так неприязно згадую про жінку, яку насправді не кохав, але яку обманював, кажучи, що кохаю. Власне, чому я відчуваю антипатію до неї і чого не можу простити їй? Мабуть, тому, що з самого початку нашого зв’язку, правда, не з її вини, але через близькість із нею, я здійснив з тисячу поганих, безглуздих ВЧИНКІВ, яких до того ніколи не робив. Я не виявив поваги до своєї жалоби, не пожалів немічного й безпомічного Девіса, опустився, зіпсувався, написав тітці того фатального листа… Все це моя вина! Однак, коли сліпий, спіткнувшись об камінь, падає на дорозі, він завжди проклинає камінь, хоч, по суті, впав тому, що сліпий.
17 червня
Я відніс сьогодні гроші Лукомському, залишив довіреність нотаріусові, речі мої вже спаковані, я про всяк випадок приготувався до від’їзду. Рим починає мені дуже набридати.
18 червня
Я вирахував, що вже могла б прийти відповідь від тітки. Відганяючи від себе найгірші припущення, намагаюсь відгадати, що вона мені сповістить. Вже вкотре шкодую, що не написав їй ясніше. Та все ж написав, що, може, вибрався б до Плошова, якби був певний, що моя присутність не буде неприємною її гостям, і передав цим гостям сердечне вітання. Згадав і про те, що в останні дні мого перебування в Пельї був хворий і такий розстроєний, що сам не знав, що роблю… Коли я писав цього листа, він здавався мені дуже розумним, а тепер іноді здається страшенно дурним. Просто через самолюбство я не зміг ясно
