Без догмата - Генрік Сенкевич

дивиться на людей з гарною статурою, як побожний християнин — на святі образи. Я запитував його, хто, на його думку, найвродливіша жінка в Римі? Він, не замислюючись, відповів: «Дружина Девіса» й одразу ж почав креслити в повітрі великими пальцями обох рук її постать такими легкими й виразними жестами, які звичайно бувають у художників. Лукомський людина замкнута й меланхолійна, а в цю хвилину він так пожвавішав, що навіть його очі втратили містичний вираз.

— Ось оце, приміром, — повторював він, креслячи все нові лінії,- або оце!.. Вона найвродливіша жінка не лише в Римі, а й в усьому світі!

Особливо захоплюється він Лауриною шиєю. Каже, що коли Лаура піднімає голову, її шия продовжує лінії обличчя, бо вона не вужча від самого обличчя, що зустрічається надзвичайно рідко; часом тільки на Трансвері можна побачити в жінок з народу таку шию, але вона ніколи не буває настільки довершеною, як у Лаури. Це правда, бо якби хтось захотів знайти в Лаури якийсь фізичний недолік, то тільки змарнував би час. Лукомський дійшов до того, що почав запевняти, ніби статуї таких жінок треба ще за їх життя ставити на Форумі. Я, звичайно, з ним не сперечався.

29 травня

Італійська довга процедура затвердження права на спадщину починає мені набридати. Як же повільно італійці все роблять, незважаючи на свою жвавість, і як багато говорять! Вони мене зовсім заговорили. Я дістав собі кілька найновіших французьких романів і цілими днями читаю. їхні автори, на мою думку, чудові художники. Як швидко й точно вони змальовують кожний образ, скільки сили й виразності в їхніх ескізах! Техніка в них неперевершена. Але про людей, яких вони описують, я повторю те, що вже казав раніше, — вони люблять одне в одному лише зовнішність, і більше нічого. Може, це й буває в житті, як виняток, але, щоб у всій Франції ніхто не вмів кохати інакше, — нехай розкажуть комусь іншому, а не мені. Я дуже добре знаю Францію, знаю, що з цього погляду вона в житті краща, аніж в літературі. Гонитва за яскравою, реальною правдою робить роман фальшивим. Людина любить в іншій людині особистість, а особистість складається не лише з виразу обличчя, погляду, голосу, постаті, а й з розуму, характеру, способу мислення, одне слово, з багатьох духовних та моральних рис. Мов ставлення до Лаури є найкращим доказом того, що почуття, яке ґрунтується виключно на захопленні зовнішністю, не заслуговує навіть, щоб називатися коханням. Зрештою, Лаура — виняток.

31 травня

Учора я снідав з Лукомським; увечері, як завжди, бродив по Пінчіо. Моя уява часом заводить мене на манівці. Я уявив собі, що веду під руку Анельку. Ми ходили й розмовляли, як двоє людей, що більше за все на світі кохають одне одного. Мені було так добре, як ніколи не бувало з Лаурою, та, коли уява перестала працювати, — яким самотнім я відчув себе! Не хотілося повертатись додому. Вночі я не міг заснути. Все-таки життя моє страшенно беззмістовне. Це постійне копирсання в самому собі призводить лише до спустошеності. А відчуваю, що могло б бути інакше. Аж дивно, що мої спогади про Анельку такі живучі. Чому, наприклад, я ніколи не уявляю собі, що йду під руку з Лаурою, навіть зараз, згадавши її ім’я, додав подумки: «Нехай їй бісі» Я часто думаю, що тримав щастя за обоє крил і випустив його зі своїх рук.

2 червня

Давно мене ніхто так не дивував, як сьогодні Лукомський. Пішли ми разом з ним у музей на Капітолії. Вже біля статуї Венери він збентежив мене, коли, обертаючи статую на рухомій підставці на всі боки, сказав, що надає перевагу неаполітанській Праксітелевій Псіхеї, тому що в ній більше одухотвореності. Дивно було це почути від такого художника. Але ще більша несподіванка чекала мене біля скульптури Галла — вмираючий гладіатор. Лукомський мало не півгодини мовчки дивився на нього, а потім сказав крізь стиснуті зуби, як завжди, коли його щось хвилювало:

— Вже разів зі сто казали, що в нього слов’янське обличчя, але ж і справді це щось надзвичайне!.. Мій брат орендує маєток Козлувек біля Серпця. Там був конюх Міхна… Торік він утонув, купаючи коней. То я скажу вам, що в нього було точнісінько таке саме обличчя. Я тут іноді й годину простоюю, — мені це потрібно…

Я не вірив своїм вухам і дивувався, що стеля Капітолію не обвалюється нам на голови. Серпець, Козлувек, Міхна, — тут у цьому світі античних творів і класичних форм, — і від кого я це чую, від Лукомського! Та відразу із-за скульптора виглянула людина. «То оце ти, братику, такий художник? — подумав я. — Отакий грек? Отакий римлянин? Отже, ти приходиш дивитись на гладіатора не лише заради його форми, а й тому, що він нагадує тобі Міхну з Козлувека? Тепер мені зрозумілі твоя мовчазність і меланхолія!».

Лукомський, мабуть, угадав мої думки, бо втупив свої «містичні» очі в підлогу й почав говорити уривчасто й швидко, наче пояснюючи те, що сказав раніше:

— Тут, у Римі, тільки б жити, а не вмирати!.. І мені щастить… Не можу нарікати… Сиджу тут, бо треба… Але, знаєте, мене замучила ностальгія… Коли мої собаки загавкають уночі в саду, я ладен на стінку дертися, бо мені вдається, що я в нашому селі… Я збожеволів би, коли б хоч один раз на рік не їздив туди. І незабаром знову поїду, бо все це мені вже отут!..

Він провів пальцем по горлу й стиснув губи, щоб приховати їхнє тремтіння. Це був справжній вибух почуттів, який мене дуже здивував, бо від Лукомського я такого не сподівався. Я теж раптом збентежився, подумавши про ту величезну різницю, яка існує між мною і такими людьми, як Лукомський чи Снятинський. Я ще й зараз з якоюсь тривогою думаю про це. Адже перед ними справжні небокраї, просто недоступні для мене. Який огром почуттів носять ці люди в собі! Добре їм від цього чи погано, проте вони багачі порівняно зі мною. їм не загрожує ні спустошеність, ні духовний голод. Кожен із них має запас життєвих сил на