Без догмата - Генрік Сенкевич

1 травня

Вночі я думав: «А може, завтра буду спокійнішим». Де там! У мені просто наростає якесь озлоблення проти Анельчиної матері, проти Анельки, тітки й проти самого себе. Завжди необхідно принатурюватись до того, з ким маєш справу. Я з біса тонкошкірий, а тітка цього не врахувала. Та хіба мені погано тут, у Пельї? Лаура подібна до мармурового моноліту. Але біля неї я принаймні хоч не страждаю, бо, крім уроди, в цій нічого немає. Досить з мене тих витончених, чутливих душ. Нехай їх утішає Кроміцький.

2 травня

Я сам відніс сьогодні листа на пошту. Написав, що бажаю пану Кроміцькому щастя з панною Анелею, а пані Анелі — з паном Кроміцьким. Тітка хотіла рішучої відповіді, то й має її.

3 травня

Мені спало на думку, чи не було те, що написала тітка в своєму листі про Кроміцького, жіночою дипломатією, чи не хотіла вона «приострожити» мене? Якщо так, то вітаю тітоньку з її винахідливістю і знанням людей.

10 травня

Минув тиждень. Я не писав, бо ходив, мов очманілий. Мене весь час мучать страшна туга й жаль. Анелька не була байдужою мені. На думку спадають слова Гамлета: «Я любив Офелію, як сорок тисяч братів любити не можуть!» Тільки я сказав би інакше: «Я любив Анельку більше, ніж сорок тисяч Лаур!» І треба ж було, щоб саме я своїми руками заподіяв їй зло! Іноді я втішаюся тим, що шлюб з таким чоловіком, як я, був би для неї злом, але це неправда! Якби вона стала моєю, я був би до неї добрим. Терзає мене тільки підозра, що, може, їй досить і Кроміцького.

Коли я подумаю про це, в мені все починав знову кипіти, і я ладен написати другого такого ж листа.

Сталося! Це єдина втіха для таких людей, як я, бо тепер можна скласти руки й нидіти далі. Може, це ознака виняткової слабості, але в цьому слові «сталося» я знаходжу якусь розраду.

Тепер я вже здатний міркувати більш спокійно.

Отож, стукаючи себе по лобі, намагаюся збагнути, яким чином трапилося так, що людина, яка не тільки вихваляється надзвичайно розвинутою здатністю самоаналізу, але насправді має її,- протягом кількох днів діяла тільки під впливом рефлексів. Для чого ж тоді існує свідомість, якщо при першому-ліпшому подразненні нервів вона ховається в якісь закамарки мозку й залишається пасивним свідком рефлекторних дій? Тільки для аналізу post factum? Не знаю, що я з цього матиму, але, якщо мені не залишається нічого іншого, то використаю її хоча б для цього. Отже, чому я так повівся з Анелькою? Невже тому, що я справді людина інтелігентна, може, навіть дуже інтелігентна (нехай мене грім поб’є, якщо я хочу полестити собі чи похизуватись), — але нерозумна? Головне, що мені не дано спокійної чоловічої розсудливості. Нервів своїх я не тримаю в шорах, я хворобливо вразливий, мене можна поранити — за висловом поета — навіть згорнутою вдвоє пелюсткою троянди. В моїй інтелігентності є щось жіноче. Може, я не виняток, і багато чоловіків, насамперед у Польщі, належать до людей такого сорту. Однак це для мене мала втіха. Такий розум може багато що збагнути, але керуватися ним у житті важко: він тривожно метається, вагається, надто довго зважує кожне рішення і врешті застряє на роздоріжжі. Внаслідок цього у людини зменшується дієздатність, а розвивається слабкість характеру, що є нашою вродженою і поширеною вадою. Ось, приміром, я ставлю собі нове запитання: якби в тітчиному листі не було згадки про Кроміцького, чи розв’язка була б іншою? І, їй-богу, не наважуюсь відповісти «так»! Розв’язка не настала б так швидко — це безсумнівно, — але хто знає, чи була б вона більш щасливою. Слабким характерам необхідні безнастанні потурання, тільки для сильних духом людей перепони стають стимулом. Лаура, яка в певному відношенні дуже прониклива, напевно, розуміє це і, може, тому була до мене такою… поблажливою.

Врешті, що з цього випливає? Що я тюхтій? Зовсім ні! Я не приховую від себе правди, не приховав би й цього, — але ж це зовсім не так!.. Я відчуваю, що міг би без довгих вагань поїхати на Північний полюс або стати місіонером і помандрувати в глиб Африки; в мені є якась невгамовність, якась спадкова відвага, я здатний на різні сміливі задуми, на ризиковані вчинки. Темперамент у мене жвавий, я рухливий, повороткий, хоч і не настільки, як, приміром, Снятинський.

І лише тоді, коли йдеться про вирішення якогось життєвого питання, мій скептицизм робить мене безсилим, розум губиться в припущеннях та висновках, сила волі не має на що спертись, і мої вчинки тоді залежать частково від зовнішніх випадковостей.

12 травня

Я ніколи не любив Лаури, хоча був і досі ще перебуваю під владою її фізичної принадності. Може, це здається на перший погляд дивним, але по суті це досить звичайне явище. Можна навіть бути закоханим і не любити. Скільки разів мені доводилося бачити пристрасть, гірку, болісну, яка ранила саме тому, що в ній не було любові. Я вже, здається, згадував, що Снятинські не тільки кохаються, а й глибоко люблять одне одного; тому їм добре разом… Ах! Відчуваю, що я теж глибоко любив би Анельку, і нам разом теж було б добре… Краще про це не говорити!.. Що стосується Лаури, то вона, може, зустрічала в житті багатьох людей, які шалено захоплювались її чорним волоссям, її класичною постаттю, її бровами, голосом, поглядом, станом тощо, проте я певний, що ніхто ніколи її не любив. Ця дивна жінка непереборно приваблює до себе й водночас відштовхує. Я вже казав, що в ній немає нічого, крім вроди, тому що навіть її незвичайна інтелігентність — тільки перша невільниця, яка стоїть навколішки біля її ніг і зав’язує їй котурни. Десь із тиждень тому я бачив, як Лаура давала милостиню дитині рибака, який недавно втопився, і подумав: якби вона вважала, що їй більше личитиме, коли вона виколюватиме очі цій дитині,