Без догмата - Генрік Сенкевич

па неї, я пригадав свої уроки живопису. Я ще тоді завважив, що, малюючи портрет сучасника, можна допустити різні неточності, навіть внести певні зміни, але якщо передано вираз, «ідею» обличчя, подібність від цього не втрачається. Інша річ, коли копіюєш класиків: будь-яка неточна лінія, будь-яке відхилення порушує гармонію обличчя, змінює його. Зараз прикладом цього могла бути Лаура. Обличчя в неї було ледь припухле, я майже не помітив цього, бо Лаура вперто поверталась до мене здорового щокою. Але очі в неї трошки почервоніли, а повіки злегка набрякли, — і от обличчя вже змінилося, втратило свої гармонійні риси, стало не таким гарним, як завжди. Звичайно, я вдав, що не помітив цього, проте Лаура приймала мої пестощі занепокоєно, наче її мучили докори сумління. Очевидно, вона вважає флюс смертним гріхом.

Нічого не скажеш, своєрідні принципи І В мене теж, безсумнівно, душа стародавнього грека, та проте, крім язичника, в мені є ще щось інше. Лаура зі своєю філософією може коли-небудь стати дуже нещасною. Я ще розумію, що можна зробити своєю релігією поклоніння красі взагалі, але поклонятися власній красі — це означає готувати собі нещастя. Що ж це за релігія, яку може похитнути перший-ліпший флюс, а прищик на носі здатний знищити її дотла!

25 квітня

Треба все-таки їхати до Швейцарії — спека стає нестерпною. Та ще й час від часу налітає сироко, наче гарячий подих Африки. Щоправда, море охолоджує цей подих пустелі, однак він дуже неприємний.

На Девіса сироко впливає дуже погано. Тепер лікар пильнує, щоб він не зловживав морфієм, тому Девіс буває або вкрай роздратований, або впадає в глибоку апатію. Проте я помітив, що навіть під час нападів роздратування він боїться Лаури й мене. Хтозна, чи не починається в цього напівбожевільного манія переслідування, чи не терзав його підозра, що ми хочемо вбити його або втопити? Взагалі стосунки з Девісом — для мене одна з найпохмуріших сторін моєї ролі. Я сказав «одна», бо добре розумію, що е ще багато інших. Не був би я самим собою, якби не усвідомлював, що не тільки духовно спустошуюсь, але швидко й помітно розпускаюсь в обіймах цієї жінки. Важко навіть сказати, скільки огиди до себе, гіркоти й каяття викликала в мене спочатку думка про те, що я так швидко після смерті батька поринув у цей вир чуттєвих утіх. Цим обурювались і моє сумління, і властива мені душевна вразливість. Мені було так прикро, що я не міг про це писати. Сьогодні я збайдужів до всього цього. Іноді знову дорікаю собі, думаю про це, але насправді вже не відчуваю докорів сумління.

Про Анельку намагаюся забути, бо згадка про неї мучить мене, а точніше тому, що не можу дати собі ради, коли починаю пригадувати цей плошовський епізод з мого життя. Іноді мені здається, що я її не вартий, а іноді — що я поводився як віслюк і просто зіграв смішну роль в історії з дівчиною, яка нічим не відрізняється від дюжини інших. Це зачіпав мов самолюбство, тому я відчуваю якусь досаду на Анельку. А буває й так, що я мучусь, усвідомлюючи свою провину перед Анелькою, а через голину ця провина вдається мені дріб’язковою й дитячою. Одне слово, я не подобаюся собі таким, яким був у Плотові, й не мирюся з таким, яким став тепер. Певною мірою я перестав відчувати різницю між добром і злом, більше того, я стаю байдужим і до зла, і до добра. Це наслідок якоїсь душевної апатії; але, з другого боку, ця апатія мене рятує, бо, змучений внутрішнім розладом, я чую її голос: «Припустімо, що ти гірший, ніж був, — то й що з того? Чи варто тобі з будь-якого приводу страждати?»

Крім того, я помічаю в собі ще одну зміну. Поступово я призвичаївся навіть до того, що спершу так зачіпало моє почуття честі,- і тепер уже досить холоднокровно б’ю лежачого. Ось уже кілька днів я помічаю, що дозволяю собі робити тисячу речей, на які ніколи не осмілився б, якби Девіс фізично й розумово був не таким немічним Лазарем, а чоловіком, здатним захищати свою честь і власність. Ми з Лаурою вже не завдаємо собі клопоту поїздками на море… Я ніколи не припускав, що моя делікатність може так притупитися. Правда, я легко міг би сказати собі: «Яке мені діло до цього жалюгідного левантинця?», але, їй-богу, я часто не можу позбутися думки, що моя чорнокоса богиня з бровами Юнони зовсім не Юнона, а Цірцея, яка своїм дотиком обертає людей — як би це найточніше сказати в дусі грецької міфології? — на вихованців Евмея.

А коли я запитую себе: «В чому ж тут річ?» — відповідь рівнозначна банкрутству моїх багатьох колишніх поглядів. Отож наше кохання — це просто взаємний потяг плоті, а не душ. Та весь час я думаю про те, що сучасна людина не може цим задовольнитись. Ми з Лаурою були подібні лише до богів і тварин, але ніколи — до людей. Власне кажучи, наші почуття навіть не можна назвати коханням, бо ми одне для одного тільки бажані, а зовсім не дорогі люди. Якби Лаура була іншою і я був іншим, ми могли б бути стократ щасливішими, й мені зараз не здавалося б, що моє місце серед Евмеєвих свиней. Я розумію, що кохання, яке хоче бути тільки духовним, зостанеться лише тінню; проте, зовсім позбавлене духовності, воно перетворюється на паскудство. Інша справа, що люди, яких доторкнулась чарівна паличка Цірцеї, можуть знаходити задоволення в цьому паскудстві.

Як дивно й сумно мені, людині з душею елліна, писати такі речі! Але я починаю скептично ставитись до моєї Еллади; починаю сумніватися, чи можна жити давно застарілими формами життя, а тому що я завжди щирий, то й пишу те, що думаю.

30 квітня

Учора, мов сніг на голову, звалився на мене тітчин лист. Його переслали мені з Рима. Він датований два тижні тому, не розумію, чому так довго його тримали в Каза Озоріа. Тітка певна, що я був на Корфі, але вирішила, що, мабуть, уже повернувся звідти, й пише мені таке.

«З великим нетерпінням і занепокоєнням чекаємо звісток від