би забороняв мені вчинити так. Щоправда, на перший погляд, це найдивніший з кодексів, які будь-коли існували на світі. Якщо я вкраду в когось гроші, то, за світськими поняттями про честь, я зганьбив себе, я — злодій, а обкрадений залишається чистим; якщо ж я вкраду в кого-небудь дружину, тоді я, злодій, залишаюся чистим, а ганьба падає на обкраденого. Що ж це таке? Викривлення моральних понять чи між крадіжкою гаманця й крадіжкою дружини така велика різниця, що цих двох вчинків навіть не можна зіставляти? Я часто замислювався над цим і дійшов висновку, що це не одне й те ж саме. Людина не може бути такою власністю, як річ, і крадіжка дружини — акт взаємного бажання. Чому я маю визнавати права чоловіка, якщо цих прав не визнає його дружина? Яке мені діло до нього? Я бачу жінку, яка хоче бути моєю, і беру її. Чоловік її для мене не існує, а присяга, яку вона давала йому, мене ні до чого не зобов’язує. То що ж має мене стримувати: повага до інституту шлюбу? Але якби я кохав, якби я міг кохати пані Кроміцьку, то кричав би всім своїм єством, що протестую проти її шлюбу! Протестую проти її обов’язку по відношенню до Кроміцького! Цей шлюб розчавлює мене ногою, мов черв’яка, який звивається від болю, — і мені, якому при останньому зітханні хочеться вкусити ту ногу, наказують ще її поважати? За що? Чому? Що мене обходить такий суспільний лад, який випив із мене всю кров, всяке бажання жити? Звичайно, коли люди харчуються рибою, це закон природи, але спробуйте примусити шанувати такий закон рибу, яку живцем шкребуть, перш ніж покласти в каструлю. Я протестую і кусаюсь, — оце моя відповідь. Спенсерівський ідеал досконало розвиненої людини, в якої особисті прагнення перебувають у повній гармонії із суспільним порядком, — це лише постулат. Я знаю, добре знаю, що Снятинський побив би мене одним запитанням: «Отже, ти за вільне кохання?» Ні! Я тільки за самого себе. I am for myself[35]. Зрештою, я не хочу нічого знати про ваші теорії. Якщо ти покохаєш іншу жінку або твоя дружина покохає іншого чоловіка, тоді побачимо, чи пригодяться тобі всі ваші моральні приписи і обов’язкова повага до традицій суспільства. В найгіршому разі, мене можна вважати непослідовним. Таким само непослідовним я був тоді, коли я, скептик, замовив обідню за здоров’я Леона й Анелі й молився, мов дитина, ковтаючи як дурний, сльози. На майбутнє даю собі слово завжди бути непослідовним тоді, коли це буде для мене краще, вигідніше. На світі існує лише одна логіка — логіка пристрасті. Розум застерігає нас тільки до певного часу, а потім, коли коні нестримно рвуться вперед, він сідав на козли і вже тільки пильнує, щоб не поламався екіпаж. Людське серце не може вберегтися від кохання, а кохання — це стихія, така ж сила, як морський приплив та відплив. Якщо жінка кохає чоловіка, то ніяка пекельна сила не відірве її від нього, бо присяга перед вівтарем — це лише освячення кохання; але коли вона є тільки обов’язком, тоді перший приплив викине її на пісок, як дохлу рибину. Я не можу дати зобов’язання в тому, що в мене не виросте борода або що я не постарію, — а якщо я дам його, то закон життя роздавить мене з усіма моїми зобов’язаннями.
Дивна річ: усе, що я пишу, це, як я вже казав, чиста теорія. В мене немає жодних намірів, за які потрібно було б виправдовуватись перед самим собою, проте ці роздуми хвилюють мене, ось і зараз так розхвилювали, що я змушений перестати писати. Напевно, мій спокій дуже вдаваний… Я з годину ходив по кімнаті і врешті збагнув, що мене так розтривожило… Вже дуже пізно. З моїх вікон видно купол Дому Інвалідів, він блищить при місяці, як блищав колись купол собору святого Петра, коли я, окрилений надією, блукав по Пінчіо й думав про Анельку. Я мимоволі поринув у спогади. Нехай вона живе собі, як хоче, але я певний, що міг бути більш щасливим, і вона теж могла бути в десять — ні, в сто разів щасливішою. Ще й тепер, якби в мене були якісь таємні наміри, якби вона була для мене хтозна-якою спокусою, я відмовився б від неї, щоб не зробити її нещасною. Я нізащо не хочу цього, нізащо! Сама думка про це позбавила б мене будь-якої діловитості й рішучості. Життя моє склалося так, що негативні риси мого характеру розвинулись, а позитивні занепали, хоча серце в мене не зле. В мене величезний запас ніжності до Анельки.
Та все це вже відійшло в минуле. Скептик, що сидить у мені, підказує запитання іншого роду: чи в даному випадку вона справді була б такою нещасливою? Я часто спостерігав, що жінки тільки доти нещасливі, поки вони борються з собою. Коли ж боротьба закінчується, настає, незалежно від результату, період спокою, блаженства, щастя… Колись тут, у Парижі, я знав жінку, яка три роки, страшенно страждаючи, боролася з собою, а потім, коли серце перемогло, до кінця життя докоряла собі тільки в одному, в тому, що так довго йому опиралася.
Проте навіщо ставити собі всі ці питання й розв’язувати їх? Я знаю, що кожне твердження можна довести, а в кожному доказі можна засумніватися. Минули ті добрі часи, коли люди сумнівалися в усьому, тільки не в здатності нашого розуму відрізняти правду від брехні, добро від зла. Нині навколо манівці, манівці й манівці… Краще думатиму про подорож, яка незабаром чекає мене… А Кроміцький таки продав жінчин маєток і глибоко ранив її… Я повинен був написати це тут чорним по білому, бо інакше не віриться, що це правда…
10 квітня
Вчора я був з прощальним візитом у Лаури й потрапив на справжній концерт. Вона, здається, серйозно почала захоплюватись музикою. Клара Гільст грала на фісгармонії. Я завжди радий її бачити, але найбільше вона подобається мені, коли сідає до фісгармонії й бере перші акорди, не відводячи очей від клавіатури. Тоді в ній якась серйозність, зосередженість і при цьому незвичайний спокій. Вона тоді здається мені схожою на святу Цецілію, для мене найсимпатичнішу з усіх святих, у яку я закохався
