Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
На щастя, прийшла Теміс і послала Ярему по свого чоловіка. Мустафа, з’явившись, незворушно подивився на Яринину істерику, дав їй снодійного і вийшов. А Теміс, випровадивши засмученого Ярему за двері, почала знімати з Ярини сукню, примовляючи:
– Не побивайся так, дівчинко, не треба – адже сльозами мертвого не піднімеш, а ти й без того багато горя пережила. Ох, та ти прямо вся в золоті, – з подивом промовила жінка, знімаючи з Ярини важкі золоті сережки, намисто, пояс і сукню, теж розкішно оздоблену золотою вишивкою. – А будь воно неладне, це золото! Не варте воно свободи! Зараз заснеш, а завтра тобі стане легше.
Дівчина схлипувала, але незабаром заснула.
Вранці Ярина прокинулася пізно. Вона так звикла прокидатися під звуки азану, який лунав із палацової мечеті, що її здивувала тиша цього пізнього ранку. Дівчина гірко зітхнула, пригадавши вчорашню скорботну звістку, і на її очі знову навернулися сльози. Але вона витерла їх, піднялася з ліжка і почала одягатися, коли в щілинку зазирнула Теміс.
– Доброго тобі ранку, Ярино, – привіталася жінка. – Як ти почуваєшся? Краще? Слава Богу! Не вставай – ти ще слабенька, я принесу тобі поїсти сюди, а то вчора ти зовсім нічого не їла.
– Дякую. А де я?
– У християнському кварталі, у будинку лікаря Мустафи. А я його дружина. Мене звуть Теміс – учора ми й не познайомилися до пуття.
– А де мій брат?
– Зараз покличу його. Слава Богу, що тебе вдалося вчасно забрати з гарему – учора після полудня наш хан помер! Тільки Богу відомо, як би тоді з тобою вчинили ці наклепники!
– Боже! – прошепотіла дівчина. Згадалося їй перше знайомство з Іслямом Ґераєм, його презирство, а потім вдячність за добре ставлення до сина, і його великодушність, коли він подбав про неї, уже бувши при смерті. «Бідний Шахін! Господи! Як він переживе смерть батька?!» – із гіркотою думала Ярина, згадуючи хлопчика.
– Ти чого, доню? – здивувалася Теміс. – Невже за ханом плачеш?
Ярина заперечливо похитала головою і коротко повідала про своє гаремне життя. Теміс співчутливо зітхала, слухаючи про Шахіна, але потім пішла.
Після полудня Ярина лежала в кімнаті на самоті. «Скінчилася моя неволя. Господи, тільки якою ціною?! Бідний мій хрещений! Царство йому Небесне!» – думала Ярина, коли у дворі почулися крики, а в будинку – шум і гуркіт. Дівчина злякано схопилася. Двері відчинилися, і в кімнату влетів Данило, зупинившись і не сміючи підійти до неї ближче.
Серце Яринки забилося так сильно, що вона притисла руку до грудей, немов сподіваючись стримати биття серця. «Але як він знайшов мене?» – подумала вона.
Насправді все було просто: стежачи за будинком Мустафи, компаньйони з’ясували, що Ярема звідкись привіз якусь жінку, при цьому власноруч вносив її до будинку, а назад не відвозив. А Бійтеміру вдалося пронюхати, що Ківілчам напередодні смерті хана задушили за дивних обставин. Зіставивши цю смерть і трепетне поводження Яреми з таємничою пацієнткою, компаньйони вирішили, що настав час нанести братові їхньої любки візит. Тому Аяз і Данило не зовсім чемно вдерлися до будинку лікаря, оскільки їх досить неввічливо не бажали впускати.
Але про це Яринка дізналася трохи пізніше, а зараз невідривно дивилася на свого милого і в його чорних очах читала пристрасне кохання. Вона усвідомила, що весь цей час тільки кохання до Данила давало їй сили жити і ніхто, крім нього одного, ніколи їй не буде любий на цьому світі. Так вони стояли і дивилися одне на одного, не в силах заговорити, коли до кімнати зайшов Аяз. Але Ярина його не помітила – у цю мить для неї існував лише Данило.
Аяз глянув на Ярину, і серце його стислося від болю – він зрозумів, що вона кохає Данила.
Ярина нарешті помітила його і сумно всміхнулась йому, від чого Аязові стало ще тяжче. Всі троє так і стояли, дивлячись одне на одного, коли в кімнату спокійно увійшов Лаврін і підійшов до Ярини.
– Онучко! – тільки й мовив старий, і в очах його блиснули сльози, а дівчина кинулася йому на шию.
– Господи! Дідусю, і ти тут! – шепотіла вона, притискаючись до нього.
Слідом за Лавріном до кімнати вбіг розгніваний Ярема та їдко промовив:
– Зяті мої! А ну, геть звідси! Ярині потрібен спокій.
– Нам треба поговорити з Яриною! – різко відповів Данило.
– Будеш говорити з моєю сестрою тоді, коли я тобі дозволю! – відрізав хлопець. – Тобі теж! – кинув він Аязові. – Забирайтеся звідси!
– Яремо, нам і справді треба поговорити, – мовила Ярина.
– Ходімо, Яремку. Цим трьом є що сказати одне одному, – мовив Лаврін і, випустивши Яринку, пішов до дверей. Роздратований Ярема теж вийшов.
– Ярино, і я, і Аяз кохаємо тебе, але належати нам двом ти не можеш, тому маєш обрати когось одного з нас, – мовив Данило, прагнучи обірвати цю болісну муку невідомості.
Ярина спохмурніла, подивилася на Аяза, потім на Данила.
– Ми вирішили, що обирати між нами повинна тільки ти, – додав Аяз, страждаючи від того, що вже знав, яким буде рішення його коханої. – І ми заприсяглися, що поважатимемо твій вибір та не будемо мститися щасливішому супернику. Тож кого ти обереш?
Ярина дивилася на двох закоханих у неї чоловіків і не знала, що відповісти. В очах Данила вона читала муку, але ще більш запеклою мукою і болем світилися очі Аяза. Дівчина добре знала буйну вдачу цих двох, для яких законом були тільки їхні воля, бажання і почуття. «Жоден із них не змириться, якщо я оберу іншого, і вб’є суперника, а я не можу цього допустити», – думала вона, не підозрюючи, що жорстоко помиляється, недооцінивши своїх чоловіків. Набравшись духу, Ярина відповіла:
– Я не можу обрати між вами двома – обравши одного, я завдам болю другому. А я цього не хочу! Тому я вирішила, що не віддам переваги жодному. Коли я одужаю, брат відвезе мене до нашого діда. Серце не болить, як очі не бачать.
Данило немов скам’янів від її слів, а Аяз відчув полегшення.
– Але ж ти ж кохаєш мене, Ярино! Я читаю це в твоїх очах! – нарешті промовив Данило, не вірячи, що вона так легко відмовляється від нього.
– Прощавайте обидва! – рішуче промовила дівчина і затулила обличчя руками, щоб вони не бачили її сліз.
Данилові й Аязові не залишалося нічого іншого, як піти. У дверях вони зіткнулися з Яремою і Лавріном, які безсовісно підслуховували.
– Що, облизали макогона, женишки? – глузливо промовив Ярема. –