Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
– Це правда? – з порога заволав євнух. – Хан подарував тобі свободу?
– Вже й чутка пішла? – насмішкувато запитала Яринка.
– Так!
– Так, я тепер вільна. Тільки ось від моєї біди це не рятує – мене, як і раніше, вважають отруйницею, – похмуро промовила дівчина.
– Треба було думати, що говорити перед ханом, – зі злістю прошипів Сіразі. – Ти сама своїм язиком накликала на себе біду! Поки хан живий – жива і ти, але якщо він помре, то твоє життя обірветься в руках ханських катів! Тебе в будь-який момент можуть піддати тортурам, щоб з’ясувати, хто тебе підіслав! Я взагалі дивуюся, чому цього досі не зробили!
– Сіразі-ага, але ж моя кров буде на твоїх руках, – спокійно відповіла Ярина, сідаючи на диван й акуратно розправляючи свою сукню небесно-блакитного кольору, заткану срібними квітами. – Це ти намагався відправити мене до хана в ліжко! Згадай, як я благала тебе не доводити мене до цієї ганьби! Але ти розраховував отримати вигоду з мого безчестя, і тепер через твої інтриги мені загрожують тортури і смерть. Знаєш, а мені нічого втрачати. Якщо мене почнуть катувати, то я назву свого спільника – тебе.
Сіразі дивився на Ярину з невимовною ненавистю, а вона на нього – з презирством, гордовито скинувши голову.
– Я подивлюся на твою зарозумілість, коли ти будеш корчитися в руках ката, – зло прошипів він і побіг геть.
Ярина зітхнула – на неї найшла дивна байдужість до своєї долі – не хотілося ані плакати від розпачу, ані молитися про спасіння. Дівчина дістала ладанку, яку носила на простому шнурку поруч із дорогим, подарованим ханом намистом. «Ти стільки разів берегла мене від халеп, що нині вже й утомилася захищати, – гірко зітхнула Яринка, тримаючи пальцями мішечок, який усе ще зберігав тонкий запах ладану. Отже, надія лише на Господа Бога». Знову в пам’яті воскресла та далека червнева ніч і Данило. «Я так сильно кохаю тебе, Даниле, – прошепотіла Ярина. – Ніхто і ніщо не вирвало з мого серця кохання до тебе. Тільки от не судилося нам бути разом. Господи, моє життя скоро обірветься, але я прошу Тебе лише про одне – спаси й збережи мого Данила!»
Сам Данило в цей самий час перебував у тривозі й нетерпінні – звістка про хворобу хана розбурхала весь Бахчисарай, але для нього вона була втішною хоча б тому, що з’явився шанс швидше повернути Ярину. На жаль, кохання робить людей егоїстами. Того вечора компаньйони сиділи вдома, коли у дворі почувся шум, потім у кімнату вбіг Бійтемір та повідомив, що з’явився Шагін-Тимур.
– Даниле, будь ласка, вийди, – попросив Аяз. – Я не хочу, щоб батько дізнався про нашу угоду.
Тільки-но Данило вийшов у сусідню кімнату, як увірвався бей і прямо з порога заволав:
– Аязе, терміново збирайся і їдь із Бахчисарая! Біда!
– Добрий вечір, тату, – спокійно привітався Аяз. – Що таке сталося, що мені треба терміново поїхати?
– Твоя рабиня! – знову заволав Шагін-Тимур, а потім, перевівши дух, почав розповідати: – Ханові дуже зле, і в палаці ходять чутки, що його отруїла Ківілчам-бікеч! Її будуть катувати, і якщо дізнаються, що ти пов’язаний із нею, то полетить твоя голова! Я благаю тебе, синку, їдь звідси! Я не зможу врятувати тебе, якщо, не доведи Аллах, тебе звинуватять у співучасті.
Аяз зблід так, що батько злякався, а Бійтемір шмигнув у іншу кімнату, де одразу стало чути метушню і шепіт – вочевидь, Данилові кров ударила в голову.
– Я нікуди не поїду, батьку, – упоравшись із собою, твердо відповів Аяз.
– Ти збожеволів? Ти що, не розумієш, чим це тобі загрожує? Хай прокляне Аллах твою матір! Негідниця! Це вона у всьому винна! – репетував Шагін-Тимур. – Аязе, синочку, я не хочу тебе втратити!
– Я нікуди не поїду, батьку, – ще твердіше сказав Аяз. – Я ні за що не залишу Ярину в біді, і мене не лякають ані тортури, ані кара.
– Ти божевільний!
– Я – чоловік, і для мене ганьба кинути кохану жінку в біді, щоб урятувати свою шкуру. Якщо її стратять, то нехай і мене стратять разом із нею, тому що без неї мені не жити на цьому світі.
Із сусідньої кімнати з’явився Бійтемір, вочевидь умовивши Данила не виходити, і докладно розпитав про все бея. Шагін-Тимур охоче розповів, у чому звинувачують Ярину і хто звинувачує, а потім пустив у хід усю свою красномовність, умовляючи Аяза поїхати, але той був непохитний. Зрештою нещасний батько пішов, проклинаючи свою дружину.
Тільки-но за ним зачинилися двері, як Данило вилетів із кімнати – очі його горіли, а груди бурхливо здіймалися.
– Давай спробуємо її викрасти! – вигукнув він.
– Не здумайте цього робити! – втрутився Бійтемір. – Гарем охороняють так, що над ним і пташка не пролетить, і ця спроба погубить усіх трьох – одразу скажуть, що ви намагалися врятувати свою спільницю. Краще почекайте! Бей сказав цілком виразно, що ана-беїм не вірить у вину Ярини, інакше її давно б замучили. І якщо вона досі жива, то тільки завдяки султані. Тому не робіть дурниць зопалу.
– Я завтра піду до палацу і спробую домовитися з євнухом, – промовив Аяз.
– З яким? Із тим, що звинувачує її у вбивстві? – роздратовано запитав Бійтемір.
– Ні, із Сіразі-агою. Мені вдалося дізнатися, що він супротивник кизлар-агаси і дуже любить гроші.
– Я піду з тобою, – промовив Данило.
– Не варто! А якщо мене схоплять? Тоді хоч ти залишишся на волі і спробуєш щось зробити, щоб урятувати її. Хоча що ти можеш вдіяти, коли навіть я, мурза, безсилий?! – з мукою в голосі вигукнув Аяз.
– Ні! Я все одно піду з тобою!
Почалася словесна перепалка, яку припинив Лаврін – він весь день десь вештався і тільки надвечір приплентався додому. Вислухавши новину, старий спохмурнів. Трохи подумавши, він сказав:
– Ви забуваєте про Ярему – що він робить у Бахчисараї? Досі не знаєте? А ось мені вдалося дізнатися, що до лікаря, у якого він живе, дуже часто ходить цей ваш Сіразі. Ярема – іще той проноза, і я не сумніваюся, що вже давно має домовленість із
