Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– От уже й справді ти анітрохи не змінився, отче, як був шалапутом, так ним і залишився! – посміюючись над збентеженням дружини, сказав Юсуф. – І все-таки що привело тебе до Бахчисарая?

Лаврін зітхнув і, нічого не приховуючи, повідав своєму приятелеві про причини, із яких опинився тут.

– Ох, отче, непросту ти справу зі своїм онуком затіяв! – похитав головою Юсуф. – Не вдасться вам забрати цю дівчину з гарему! А мурза цей хто такий?

– Він говорив, що син мансурського бея.

– Ух ти! – здивувався Юсуф. – Батько у нього дуже знатний! Те й саме, що наші князі! Щоправда, не знаю я, що за птиця його син.

– Та зрозуміти, що за птиця Аяз-мурза, не складно – усім він хороший: і лицар, і благородний, і совісті не позбавлений, та ось тільки якби не любив наречену мого внука, то ще б кращий був. А він у Ярині душі не чує! Мене турбує не стільки те, як Яринку з гарему забрати, стільки щоб Данило й Аяз не порубали один одного через неї. Жоден із них від неї не відступиться – ось що найстрашніше!

– Ти, отче, якщо треба буде допомога, звертайся до мене. Хоча чим я, простий зброяр, зможу зарадити! Але все ж! – промовив Юсуф.

Лаврін подякував і пробув у приятеля до самого вечора – обом було що розповісти один одному. А коли зібрався додому, то Юсуф іще раз запропонував свою допомогу, а заразом зажадав: «Ти хоч не цурайся мене, панотче, приходь до мене в гості, поки живеш тут!»

Чиста совість ні брехні не боїться, ні чуток, ні пліток.

Вранці, у день свята на честь обрізання султанів Менглі та Шахіна Ґераїв, Яринка сиділа на самоті в саду, роздумуючи над своїм майбутнім. Хан повідомив їй про своє рішення щодо її долі, але… Ярина не зраділа цьому. Якби вона не бачила Данила, то охоче повернулася б до Аяза. А тепер кохання до Данила знову спалахнуло в її серці, немов степова пожежа, і понад усе хотілося бути з ним. «Як вчинить Данило, коли хан віддасть мене Аязові? Може, треба було одразу розповісти ханові всю правду, і тоді він повернув би мене коханому? Адже йому стало мене шкода. Ох, іще довго чекати і мучитися від невідомості», – зітхнула Ярина і пішла до своєї кімнати перевдягатися – у гаремі теж влаштували свято, і Латіфа люб’язно запросила її.

Палацовий двір, застелений килимами та заставлений столами під натягнутими від сонця тентами, потроху заповнювався гостями – на свято обрізання маленьких султанів з’їхався увесь цвіт дворянства. Аяз стояв серед натовпу, тривожачись: чи вдасться йому сьогодні переговорити з Латіфою, чи ні? Погодиться вона допомогти чи підтримає брата? Він так поринув у ці роздуми, що не помітив, як до нього підійшов батько.

– І ти тут, Аязе? Невже хан запросив тебе? – запитав Шагін-Тимур замість привітання.

– Здрастуй, тату. Так, хан запросив мене.

– Дозволь особисто подякувати тобі, синку! Ти мені дуже сильно удружив, приславши свою матір, – їдко промовив старий, і на його зморшкуватому обличчі відбилося роздратування.

– Мені дуже шкода, тату, але іншого виходу у мене не було, – стримавши усмішку, відповів Аяз. – А матінка теж приїхала з тобою?

– На, щастя ні! Моя султані не побажала! – відповів бей, вельми правдиво наслідуючи голосу дружини. – Я б дорого заплатив, щоб вона забралася геть із мого дому! Якою мірою я люблю тебе, такою ж мене дратує вона! Хвала Аллаху, ти вдався не в неї! – промовив Шагін-Тимур, і Аяз зрозумів, що досаду від сварки з ним мати сповна зігнала на батькові. – Мені дуже шкода, що вона так вчинила з твоєю наложницею, але, мабуть, на це була воля Аллаха. Або шайтан підбив її на це! А чому хан запросив тебе?

Зітхнувши, Аяз у межах допустимого розповів батькові про домовленість із ханом.

– О Аллаху! Це приниження! – вигукнув Шагін-Тимур. – Наш рід завжди був у пошані, і ніколи ще нас так не принижували! Шантажувати наложницею… – гордий бей аж задихнувся від обурення.

– У мене не було іншого виходу, батьку, – зітхнувши, відповів Аяз, – та й, урешті-решт, це наш хан, і я зобов’язаний підкорятися його волі.

– Хан забув про те, що ми – опора держави… – почав обурюватися Шагін-Тимур, але замовк, бо навколо було багато зайвих вух. Та й з’явився хан, і всіх запросили за стіл.

Аяз навмисно сів подалі від батька, бо той як бей Мансурів сидів поблизу ханського столу і байдуже спостерігав, як хан власноруч вручає чаші з вином знатним беям та першим сановникам держави, що було знаком особливої милості. Але тут до нього підійшов байрам-агаси.[77]

– Аязе-мурзо, хазрет падишах бажає вручити тобі чашу з вином, – догідливо поклонившись, сказав слуга.

Гості, які сиділи поруч із Аязом, замовкли – більшість із них знали, що мурза не тішиться ханською милістю, і тому такий знак уваги всіх ошелешив. Аяз зітхнув і попрямував до хана. Іслям сидів за столом сам – за етикетом не належало, щоб хоч один із гостей ділив стіл з повелителем.

– Дуже радий тебе бачити, Аязе-мурзо, – промовив хан, вручаючи йому чашу, а потім неголосно додав, хитро усміхнувшись: – Щось ти погано виглядаєш, немов стомлений пристрастю соловей.

Аяз похмуро глянув на хана і помітив, що якраз той і виглядає кепсько та змушує себе сидіти за столом.

– Хай благословить тебе, мій государю, Аллах (Преславний Він і Піднесений), – чемно подякував мурза, приймаючи чашу, низько вклоняючись і цілуючи край подолу ошатного ханського каптана на знак подяки. І пішов, супроводжуваний заздрісними поглядами тих, кому ханської чаші не перепало.

Час минав весело і невимушено, бо ханські бенкети завжди влаштовували зі смаком і розмахом. Гості з апетитом їли, тихенько посміювалися над масними жартами і тостами, намагаючись не порушувати пристойності, а дехто випив зайвого і почав дрімати прямо за столом. Але Аяза не радувало свято, і він усе позирав на хана, все більше переконуючись, що тому таки зле. Справді, Іслям відчужено сидів за столом, і тільки сліпий не помітив би, що він почувається кепсько. Але раптом хан захитався і впав непритомний. Гості за столами заклякли. А потім здійнялися шум і метушня, і хана винесли слуги. Спішно послали по лікаря, а розгублені