Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Швидко ж ти думаєш, Аязе-мурзо! – насмішкувато мовив хан. – Отже, пам’ятай: або порядна поведінка, або не бачити тобі Ківілчам, як своїх вух! Іди!

З ханського палацу Аяз повертався в задумі. З одного боку, він матиме те, що хотів – хан поверне йому Ярину. Але очікування… Це було болючіше за тортури! Та й як пояснити це все Данилові? Аяз не сумнівався, що Ярина вибере його, бо кохає, якщо так палко заступалася за нього перед ханом. Але гарячий Данило не схоче чекати і накоїть дурниць. Поміркувавши, Аяз повернувся до палацу, щоб попросити допомоги у Латіфи, яка завжди ласкаво до нього ставилася. І з досадою дізнався, що султані вранці поїхала до Ескі-Кирима[75] поправити здоров’я.

Тоді засмучений Аяз повернувся додому і чесно розповів усе Данилові.

– А ти впевнений, що вона допоможе? – запитав похмурий Данило. Його мучило усвідомлення власного безсилля – адже він нічого не може зробити, щоб звільнити свою кохану, бо тут, у самому серці Кримського ханства, він ніхто.

– Допоможе! Султані дуже добра, і я зробив дурість, що ще вчора не пішов до неї! Але треба почекати – вона повернеться тільки до святкування обрізання племінників, а я на нього запрошений, тому залишаємося у Бахчисараї.

– А може, краще поїхати слідом за нею в Ескі-Кирим? – запитав Лаврін.

– Ні, не треба, – похитав головою Аяз. – Якщо про це провідає хан, то нам усім буде непереливки. Доведеться почекати.

– Що ж, тоді почекаємо! – погодився Лаврін.

Бійтемір слухав ці новини і злився – його не влаштовував такий поворот справи. Але мовчав.

В очікуванні повернення султані компаньйони сиділи вдома у паскудному настрої. Обидва хвилювалися: чи допоможе султанша?

Зате Лаврін удома не сидів і днями тинявся Бахчисараєм, при цьому примудрявся ще й десь напиватися – у такій справі незнання татарської мови не було для нього перепоною. І Аязові, і Данилові було байдуже, де тинявся старий, і вони йому не перешкоджали.

Одного разу Лаврін гуляв базаром – він уже встиг багато чого подивитися в Бахчисараї, сходити в Успенський монастир і нині вкотре заглядав у всі торгові лавки.

– Отче Лавріне! – пролунав голос за його спиною.

Лаврін здригнувся, як від удару, і крадькома озирнувся – тут не було нікого, хто міг би його знати. «Треба менше пити! А то вже чорти мене обсіли! Он навіть гукають!» – перехрестившись, подумав старий, вирішивши, що йому почулося, і вже зібрався шмигнути в один із торгових рядів, коли його наздогнав якийсь татарин і вхопив за руку.

– Панотче, ти мене не впізнаєш? Як у нас кажуть, заможним буду! – говорив татарин, твердо тримаючи Лавріна за руку, і всміхався так радісно, немов бачив рідного батька.

Лаврін дивився на цього чоловіка зі світлими очима і світлою бородою, якої вже торкнулася сивина, і почав пригадувати: багато років тому, у минулому житті, у нього був приятель Михайло Улашин, а татарин, що стоїть перед ним, – його син Йосип. Вирушаючи на богомілля до Трахтемирівського монастиря, Лаврін зазвичай гостював у цього Йосипа. Але років із десять тому хутір, де він жив, розграбували татари, а сам Йосип безслідно зник. І ось зараз несподівано він зустрів давнього приятеля.

– Йосифе! Дивні діла твої, Господи! – вигукнув Лаврін, і в його очах блиснули сльози. – Ось треба ж мені було через стільки років тебе зустріти, Юську! Слава Богу, що ти живий! Ти не сердься, що не одразу впізнав – змінився ти сильно! Але що ти робиш у Бахчисараї?

– Та в неволю я потрапив! – гірко зітхнувши, відповів той. – І ось уже одинадцятий рік тут живу. А я тебе одразу впізнав! Стільки років минуло, але ти, отче, анітрохи не змінився – усе той же вогник у тебе в очах, що й колись! – весело підморгнув Йосип. – А ти що тут робиш? Невже теж у неволю потрапив?

– Та ні! Тут така справа… Я тут… загалом… – Лаврін зам’явся, тому що говорити на багатолюдному базарі було незручно.

– А ходімо до мене в гості! – запросив Йосип. – Там усе мені й розкажеш!

Лаврін охоче погодився, а дорогою Йосип повідав йому свою історію:

– Нас коли в неволю повели, то я ледве витримав шлях до Криму – адже нас вели майже без відпочинку, а біля Феррах-Кермена я зовсім знесилів. Ногаї спочатку хотіли мене добити, але потім продали одному зброяру – той дізнався, що я коваль, і викупив мене за одне акче,[76] вирішивши собі помічником узяти. Звичайно, горя я у нього сьорбнув не те що повний ківш, а сповна випив і горем закусив! Він мене за собаку вважав, роботою переводив, і я неодмінно б помер, якби не доброта його дружини – сподобався я їй дуже, – Йосип зупинився, багатозначно підняв брови і захихотів. – Вона мене жаліла, підгодовувала, а як помер її благовірний, то на волю мене відпустила. Ну, я залишився жити тут і на знак вдячності одружився з нею, а тепер лавкою її покійного чоловіка відаю. Тільки тепер мене Юсуф звуть – це по-бусурманському Йосип значить. Адже мені іслам прийняти довелося, щоб зі своєю Амаль одружитися.

– Ех, Юсько! – докірливо усміхнувся Лаврін. – Я ж сам тебе немовлям хрестив! Що ж ти від Христа відрікся?

– А що мені було робити? Що мене в Україні чекає? Нічого! Від моєї хати й згарища не залишилося, дружина давно померла, а діти… Діти десь у неволі, – Юсуф гірко зітхнув, і обличчя його спотворилося стражданням. – А Амаль мене міцно кохає, та й я її як побачив, то зрозумів, що більше не зможу без неї жити.

– Гадаєш, не розумію? – промовив Лаврін. – Гаразд, нехай Бог тобі простить! Апостолу Петрові ж простив, хоча той тричі за ніч від Нього відрікся!

Будиночок Юсуфа був маленьким, чистеньким і затишним, а його дружина привітно зустріла гостя. Лаврін хоч і не знав по-татарськи, а за час своєї подорожі з мурзою так і не спромігся вивчити бодай мінімальний запас слів, але все одно розкланявся перед Амаль у своїй звичайній грайливій манері, не забувши двозначно підморгнути і сказати два-три компліменти. Юсуф,