Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

Аяз повертався з палацу в задумі. «Хан завжди був міцний здоров’ям, а тут несподівано захворів. Треба ж, як недоречно! Тепер тітці буде не до мене. А якщо він помре? Тоді є шанс значно прискорити справу. О, Всевишній, та як мені не соромно так думати! Нехай Аллах пошле йому зцілення», – думав він.

У цей же самий час Ярина сиділа в своїй кімнаті, охоплена тривожними думками, – чомусь це нездужання хана викликало у неї недобре передчуття. Двері безцеремонно розчинилися, і в них впурхнув Сіразі, боязко оглядаючись. Він квапливо підбіг до Ярини і швидко зашепотів:

– Ханові дуже погано, тому будь украй обережна. У нього на спині з’явилися якісь дивні болячки, і лікар не знає, що робити і чим їх лікувати. Тому Ферхат бовкнув прямо при султані, що хана отруїли.

Ярина злякано подивилася на Сіразі – той нервував і м’явся, і по його обличчю було видно, що йому нестерпно страшно.

– Але як усе це стосується мене, Сіразі-ага? – запитала дівчина.

– Прямо! Річ у тому, що твої одкровення про дільця Ферхата викликали гнів повелителя – хан суворо поговорив із ним. І зараз Ферхат неодмінно спробує відплатити тобі – недарма ж він заговорив про отруєння. Якщо лікар нічого не зможе вдіяти, то він прямо звинуватить тебе в отруєнні! Останнім часом ти була до нього найближча. Крім того, ти українка, а останній похід хана був дуже руйнівним для України. А ще хан незадоволений вашим Хмельницьким за те, що той уклав союз із Московією![78] Ти ж пам’ятаєш, скільки послів від Польщі, України та Московії прибуло до Бахчисарая цієї весни? Ось тобі і мотив – варто лише сказати, що тебе навмисно підіслав ваш гетьман, щоб ти отруїла хана![79] Це дуже зручно! Тому будь украй обережна!

Ярині стало страшно.

– Але ж ти знаєш, що я ні в чому не винна! – промовила дівчина. – Я б ніколи… Та й у мене в думках такого не було!

– Це нікого не цікавить, Ківілчам! На тебе можуть звалити всю провину – лікареві дуже зручно буде виправдатися тим, що хана отруїли, коли він нічого не зможе вдіяти з його хворобою. Тому моли свого Христа про одужання нашого падишаха – від цього залежить твоє власне життя! І не ходи до покоїв хана! Краще тримайся біля ана-беїм, – і вийшов.

Ярина замислилася: «Якби йому самому нічого не загрожувало, то він не став би мене попереджати, – думала вона. – Дуже я йому потрібна! Вочевидь, війна цих двох негідників наближається до кінця – Ферхат неодмінно звинуватить Сіразі в пособництві. Ось чому він стривожився! Господи Боже, убережи мене від несправедливого звинувачення! І якщо на те Твоя воля, то нехай хан одужає. Можливо, він і приніс моїй Україні багато бід, але тільки Ти маєш право вирішувати його долю».

Сіразі справді злякався – він бачив болячки на спині хана і розгубленість лікаря, але найголовніше – він бачив недобрий і переможний погляд Ферхата і нутром відчув, що запахло смаженим. І Сіразі проклинав той час, коли взагалі почув про Ярину! Але впадати у розпач він не збирався, бо недаремно прожив стільки років у Топ-Капи.

Ніч пройшла в тривозі не тільки для Ярини і Сіразі – тривожилися всі, тому що десятирічне правління Ісляма Ґерая ознаменувалося спокоєм і процвітанням усередині Юрта, і багатьох лякали зміни, якщо їхній володар помре, тож багато людей у цю ніч молили Всевишнього про зцілення для хана.

Але Аллах не зглянувся на благання смертних – хану стало гірше. Посилилися жар, слабкість і головний біль, і нещасний Іслям почав розуміти, що його земний шлях дійшов свого кінця. Його вже не обнадіювали ані вмовляння лікаря, ані невичерпний оптимізм сестри, яка підбадьорювала його – йому схотілося спокою. Захотілось піти в той світ, де немає ні воєн, ні бід, ні інтриг і де його чекають ті, кого він так любив у земному житті.

Але наймерзеннішим було те, що Ферхат вирішив-таки скористатися чужим горем для своєї користі: йому було однаково, чи помре Іслям Ґерай хан – у Стамбулі призначать іншого, і він усе одно буде при ньому кизларом-агаси. А ось такої зручної нагоди позбутися суперника більше не трапиться! Тому негідник посилено розпускав чутки, що хана отруїли. Причому отруїла Ківілчам-бікеч. І барвисто розписував мотиви, які могли спонукати рабиню зробити таке лиходійство. Тим більше, що цей наклеп активно підтримували лікар, який сам трясся за свою голову, і улу-беїм, яка не могла пробачити рабині уваги свого чоловіка. Зрештою, кизлар-агаси й улу-беїм прийшли до Латіфи і відверто зажадали віддати наказ допитати Ківілчам з тортурами.

У ці чорні дні Латіфі довелося гірше всіх – хвороба Ісляма стала для неї важким випробуванням на міцність. Жінка молила Всевишнього про зцілення для брата, щосили приховуючи свій відчай. І спочатку Латіфа не повірила наклепникам. Але потім її душу, підточену відчаєм, охопив сумнів, і вона вирішила сама допитати Ярину.

До Яринки дійшло, що її вже відверто вважають отруйницею, але вона мужньо це сприйняла. «Бог мене не залишить», – думала дівчина, намагаючись триматися подалі від мешканок гарему і проводячи час із Шахіном. Хлопчик швидко оговтався після обрізання, але більше не бігав і не пустував – він знав, що батько хворий, і його маленьке сердечко стискалося від страху, що тато помре. Тому Шахін не відходив від Яринки – вона була єдиною майже рідною людиною, яка не збиралася вмирати і яка щиро любила його. Вони обоє сиділи в покоях хлопчика, коли увійшла ана-беїм.

– Вийди, Шахіне, – наказала Латіфа, – мені треба поговорити з Ківілчам.

Шахін насупився, глянув на тітку, але не став заперечувати і вийшов.

– Ківілчам, лікар вважає, що нашого повелителя отруїли. Ти