Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
Яринка й оком не зморгнула. Зітхнувши, вона заговорила, чесно дивлячись Латіфі в очі:
– Моя султані, я всього лише рабиня, але опинившись тут, ніколи себе нею не відчувала – ти була безмежно доброю до мене. А мій хан ніколи ні словом, ні ділом не принизив мене і не скривдив. Навпаки, він був милостивий до мене. І я клянусь тобі, моя господине, що я ніколи не посміла би вчинити замах на його життя.
Латіфа дивилася на дівчину, і її не відпускав сумнів: з одного боку, султані пам’ятала, які неоціненні послуги надала Ківілчам братові та племінникові, а з другого – рабиню справді могли підіслати в гарем, і вона вправно втерлася в довіру, щоб убити брата.
– Я не вірю тобі! – промовила Латіфа після певних роздумів. – Я була дуже необачною, що наблизила тебе до Шахіна, до себе і мого брата. Ти говорила, що тебе прислала в подарунок Ільназ-султані, але чому ж тоді вона не написала мені про це? Я дуже шкодую, що тоді повірила тобі на слово.
– Ільназ-султані тепер відмовиться від мене, – промовила Ярина, гірко усміхнувшись, – вона не захоче заплямувати себе зв’язком із ханською вбивцею. Мені нічим підтвердити свою невинуватість, але я клянуся Господом Богом, що моя совість чиста – я не винна в тому, що лікар не може зцілити мого падишаха і намагається врятувати своє життя ціною мого.
Латіфа пильно подивилася Ярині в очі – дівчина не відвела погляд своїх яскравих зелених очей, а продовжувала дивитися їй в обличчя.
Знову Латіфу здолав сумнів: поведінка Ківілчам говорила про її невинуватість. І султані почала розуміти, що підлих людей у цьому світі стільки ж, скільки й порядних – її оточують наклепники, які безсовісно оббрехали беззахисну невільницю, щоб урятувати свою шкуру. Але це усвідомлення ламало світосприйняття Латіфи, тому, не бажаючи визнавати істину, вона готова була повірити у винуватість Ківілчам – так було легше в першу чергу для неї самої. Але все ж серце підказувало султані, що дівчина не бреше, тож вона вирішила не гарячкувати, а ще раз усе обдумати. Тому вона наказала Ярині сидіти у своїй кімнаті, заборонивши кудись виходити.
Але ввечері відбулася вельми важлива подія – Іслям наказав привести до нього Шахіна разом із Ківілчам.
Переступивши поріг ханських покоїв, Яринка зупинилася біля дверей, тримаючи Шахіна за ручку – знесилений недугою хан лежав на ліжку ниць, тому що наривів на спині стало більше і вони нестерпно боліли.
– Ківілчам, батько помре, – пролунав поряд сумний шепіт і схлип.
Яринка подивилася на Шахіна – на очі його навернулися сльози, а личко спотворилося від страждання. Дівчині стало неймовірно його шкода, бо було зрозуміло: скоро Шахін стане круглим сиротою.
– Ні, не говори так, Шахіне! Твій батько не помре. Він буде жити. Навіть не думай про таке, мій маленький! – зашепотіла Ярина, обнявши хлопчика.
– Але він такий хворий… що… – Шахін схлипнув і закрив обличчя долоньками.
– Навіть не думай про таке! Проси Аллаха, щоб допоміг батькові одужати!
На цей тихий шепіт Іслям розплющив очі.
– Шахіне, – покликав він. – Підійди до мене, синку.
Шахін підбіг до батька, а Ярина залишилася стояти біля дверей. Іслям насилу підвівся і сів на ліжку. Бідна дитина ледь стримувала сльози, не бажаючи засмучувати батька. Але Іслям усе одно помітив це і попросив:
– Не плач, синку. Не треба.
– Тату, ти ж, правда, не помреш, як мама? – запитав Шахін.
– Ні, я ніколи не залишу тебе, мій соколе. Я дуже сильно люблю тебе, синку, і ніколи не залишу. Тільки не плач – кожна твоя сльозинка падає в мою душу тяжким каменем.
Шахін пригорнувся до батька, не помічаючи, що той палає від жару. Іслям обнімав сина, гладив його по голові, відчуваючи, що у нього не вистачає сил сидіти, і усвідомлював, що обнімає сина востаннє у своєму земному житті.
– Іди, Шахіне, – сказав Іслям, відчуваючи, що його сили закінчуються і він зараз упаде.
Шахін знову обняв батька і поцілував, а потім понуро пішов до Ярини. Дівчина вклонилася хану і взяла хлопчика за ручку, щоб піти.
– Ківілчам, залишся, – наказав Іслям. – Іди, Шахіне, вона прийде до тебе пізніше. Підійди до мене, Ківілчам.
Ярина підійшла, а хан опустився ниць на ліжко.
– Я був дуже несправедливий до тебе, Ківілчам, вважаючи, що ти з користі так добре поводишся з Шахіном, – почав говорити Іслям, коли син пішов. – І несправедливо вважав тебе й Аяза-мурзу змовниками. Я пам’ятаю, як ти говорила мені, що хочеш свободи, але я знову вчинив несправедливо, розпорядившись твоєю долею на свій розсуд. Так ось я дарую тобі свободу. Он там, на столі, лежить мій ярлик – візьми його. У ньому написано, що відтепер ти вільна і можеш покинути мій палац і Юрт, коли побажаєш, або можеш залишитися жити тут, і тоді тобі буде виділено утримання зі скарбниці. Відтепер ти сама хазяйка своєї долі, Ківілчам.
Ярина не повірила своїм вухам. Вона деякий час дивилася на Ісляма, не вірячи своїм вухам, а потім підбігла до столу і, взявши аркуш, прочитала, що хан дійсно дарує їй свободу. Це було неймовірно! Від радості на очі їй навернулися сльози, і Яринка підбігла до хана та, опустившись на коліна, у пориві вдячності поцілувала його руку, що палала від жару.
– Дякую, мій повелителю! – схвильовано прошепотіла дівчина.
– Іди, Ківілчам, – промовив хан. – Мене хилить на сон.
Ярина відкланялася і вийшла з ханських покоїв. У коридорі її чекали Латіфа і Ферхат.
– Навіщо тебе кликав мій брат? – холодно запитала султані.
– Мій падишах подарував мені свободу, – відповіла дівчина. – Ось його ярлик.
Латіфа прочитала наказ і спохмурніла. «Якщо брат навіть у такому стані подбав про неї, то любить її і ніколи не чекав від неї підступу. І невже вона, відчуваючи цю любов, отруїла його? – думала султані. – Але раптом вона не винна, а я накажу її катувати або стратити? Якщо братові судилося одужати, він ніколи мені цього не пробачить! О, Усевишній, як же мені розібратися в цьому?»
– Що ж, вітаю! – ущипливо сказала Латіфа, повернувши Ярині ярлик. – Хоч ти й вільна, але я забороняю тобі залишати палац. Іди до своєї кімнати.
Ярина відкланялася і поспішила піти, а відійшовши подалі, знову розгорнула
