Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
– Я не обману, – пообіцяв Сіразі і вискочив із флігеля.
«Яка гидка тварюка! Він мерзенніший за всіх паразитів-кровожерів, – думав Мустафа, дивлячись євнухові вслід, бо той не зачинив за собою двері. – Але хоч користь із нього є – як би я продавав свої бальзами прямо в гарем?» – а потім пішов до Яреми і все йому розповів.
Ярема мужньо сприйняв цю звістку і, розуміючи, що іншого виходу в них із сестрою немає, щиро подякував Мустафі.
Сіразі, повернувшись у палац, дізнався, що прибув кефінський лікар, а всі мешканці палацу товпилися біля ханських покоїв в очікуванні його вердикту або молилися в палацовій мечеті – усі любили свого хана і сподівалися на його одужання. Це був ідеальний момент! «Допоможи мені, Аллаху, і Ти, Господи, хоч я давно і відрікся від Тебе!» – благав Сіразі.
На щастя, Ярину сторожив лише один євнух. Сіразі знав, що він відданий Ферхатові, тому дістав гаманець і неголосно промовив: «Мені дуже треба переговорити з Ківілчам-бікеч наодинці. Ти не будеш заперечувати?» – і потряс гаманцем.
«Усе одно я все донесу кизлару-агаси, а гроші мені не завадять», – задоволено подумав молодий євнух, беручи гаманець і відступаючи від дверей. Але тільки-но він відвернувся подивитися, скільки в гаманці монет, як Сіразі швидким і точним рухом скрутив йому шию і відтягнув труп від дверей, забрав свій гаманець і безшумно прослизнув у кімнату. Ярина, побачивши євнуха, злякано схопилася.
– Навіщо ти прийшов, Сіразі-аго? – насторожено запитала вона.
– Тобі загрожує страта, Ківілчам, тому ти мусиш довіритися мені, – одразу приступив до справи Сіразі. – Випий це зілля – від нього ти заснеш сном, схожим на смерть, а потім я вивезу тебе з гарему і передам твоєму…
– Ні! Я не буду пити! – вигукнула Яринка з жахом, подумавши, що євнух хоче її отруїти.
«Безглуздо вмовляти! Часу мало», – подумав Сіразі, швидко кинувся на дівчину і накинув їй на шию зашморг. Ярина спробувала чинити опір, але безуспішно – руки євнуха були немов відлиті зі сталі, і він ні на мить не послабив хватки. Сіразі душив уміло, вочевидь, маючи великий досвід у цьому безбожному занятті. Легені Яринки нестерпно палали від нестачі повітря, шиї було боляче від шнурка, а в очах почало темніти. Коли дівчина захрипіла, то Сіразі відпустив її. Яринка впала на коліна, судомно вдихаючи повітря. А євнух обхопив її однією рукою, затиснув ніс і силою влив їй у рота вміст пляшечки, а потім долонею затулив і рот, і ніс. Задихаючись, Ярина змушена була проковтнути отруту, і тільки тоді Сіразі її відпустив.
– Сіразі-аго, невже ти не боїшся гніву свого Аллаха? – віддихавшись і піднявшись із колін, запитала Яринка. – Що я тобі зробила, що ти довів мене до смерті – це через твої інтриги мене звинуватили в отруєнні! Як же… я ненавиджу… тебе… – промовила дівчина тремтячим голосом, бо їй почало перехоплювати подих і паморочитися в голові.
– Ти була моєю помилкою, Ківілчам-бікеч, – неголосно промовив Сіразі, підходячи до дверей і прислухаючись – але за дверима було тихо. – І тепер я виправляю свою помилку. Але ти, як завжди, несправедлива до мене!
Але Ярина вже не чула його – кімната закрутилася навколо неї в якомусь дикому хороводі, звуки долинали наче здалеку, а в очах потемніло. Але найжахливішим було те, що кожен вдих давався важко, наче залізні обручі стиснули їй груди. Щосили дівчина намагалася глибоко дихати, але дихання завмирало. Сіразі наблизився до неї, а вона почала відступати від нього. Ярину хитнуло, і євнух підхопив її та обережно поклав на підлогу. Дівчина ще деякий час судомно дихала, а потім завмерла.
Сіразі поклав руку їй на груди, але не відчув биття серця. Він дістав маленьке люстерко і підніс його до напіввідкритих губ дівчини, які потьмяніли, ставши блідо-рожевими, але поверхня дзеркала не запотіла. Тоді євнух зручніше вклав Ярину на підлозі, обгорнув навколо її шиї зашморг та вислизнув із кімнати.
«Труп» Ярини в цей же вечір виявила її служниця. До смерті перелякана жінка підняла такий крик, що мешканці гарему подумали, що почалася пожежа. А коли знайшли труп євнуха, то здійнялася паніка. Коли про ці вбивства дізналася Латіфа, то пішла особисто подивитися на Ківілчам.
– О Аллаху! – прошепотіла жінка, з жахом дивлячись на тіло Ярини. Дивно, але смерть не спотворила риси обличчя дівчини – здавалося, що вона ось-ось зітхне і розплющить очі. І тільки крейдяна блідість і синьо-фіолетовий слід від зашморгу на шиї вказували на смерть. – Невже її задушив хтось із палацу?!
– Мабуть, так, моя султані, – обережно заговорив Сіразі, який прибіг слідом за нею. – Ця рабиня справді була ні в чому не винна, але безбожники не повірили лікареві і вбили її з помсти, вважаючи губителькою нашого повелителя, – скрушно мовив він, бо встиг дізнатися, що лікар кефінського паші заперечив отруєння, заявивши, що не знає жодної отрути, яка б викликала нариви на спині. З самого початку хана неправильно лікували, і тепер він приречений на смерть через чужу недолугість!
Латіфа злякано зиркнула на євнуха, а той із жалем дивився на Ярину, майстерно розігруючи скорботу. Насправді Сіразі переживав кепські миті – він боявся, що зілля слабо подіяло і дівчина зараз прокинеться на очах у всіх.
– Що означає життя цієї нещасної? Нічого! Дуже шкода, але наша Ківілчам стала жертвою наклепу й інтриг, – трагічно вигукнув євнух, тиснучи на жалість жінки.
Латіфі справді стало нестерпно шкода Ярину, і вона відчула сором, що несправедливо звинувачувала її. У цей час до кімнати зайшов Ферхат – кинув погляд на дівчину, а потім люто зиркнув на Сіразі.
– Моя султані, цю рабиню треба поховати. Вона християнка, і буде справедливо віддати її тіло невірним, щоб вони поховали її за своїми звичаями. Вона справді була ні в чому не винна, тож подаруй їй свою останню милість, – квапливо говорив Сіразі, з досвіду знаючи, що в засмученої Латіфи можна випросити що завгодно.
– Вона більше не рабиня – мій брат подарував їй свободу, і її таки слід поховати за звичаями християн. Займися цим, Сіразі-аго, – дозволила Латіфа, з жалем подивилася на Ярину і пішла.
Сіразі з полегшенням зітхнув. Але
