Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
Яринине серце закалатало так шалено, що його удари відгукнулися в скронях – тільки одна людина могла так палко шепотіти і тільки вона могла так міцно і водночас ніжно тримати її в своїх руках. Тому дівчина згідливо закивала головою. А коли її відпустили, то кинулася чоловікові на шию й почала його цілувати. «Данилочку! Милий! Щастя ти моє!» – шепотіла Ярина, обсипаючи його обличчя поцілунками так палко, що Данило спочатку сторопів, а потім теж почав її цілувати. Від усвідомлення того, що його нарешті можна обійняти, у Яринки запаморочилося в голові й підкосилися ноги, із очей бризнули сльози, але вона все одно тулилася до коханого, відчуваючи, як швидко б’ється його серце і як міцно він обнімає її.
– Ну, тихіше, мій вогнику! Не плач! Я тут, з тобою, – шепотів Данило, відчувши, що Яринка повисла в його обіймах. Тоді він підхопив її на руки, присів на ліжко й посадив собі на коліна.
– Даниле, я… я… Прости мене за все, Данилочку! Я так перед тобою завинила! – схлипуючи, говорила Яринка. – Я тоді…
Але Данило обережно приклав пальці до її губ, змушуючи замовкнути.
– Не проси у мене пробачення. Не треба! Адже це я завинив перед тобою, мій вогнику. Я старший за тебе і повинен був зрозуміти, що ти ревнуєш, що твоє маленьке сердечко розривається від ревнощів і образи, – говорив Данило, дивлячись їй в очі при слабкому світлі свічечки, ковзнувши рукою з її губ на шию, а потім на груди, зупинившись на тому місці, де билося її серце. – А я образився і покинув тебе, коли мав бути поруч і захищати тебе. Це через мій гонор ти в біді опинилася. Це ти мене прости! Але клянусь тобі, що ніколи звідтоді, як побачив тебе, для мене не існували інші жінки. Це правда – ти в мене одна така, і я кохаю тільки тебе. І завжди буду кохати!
– Данилочку, коханий! Тільки Господь знає, як мені було гірко без тебе! – шепнула Яринка і знову пригорнулася до нього, обіймаючи і схлипуючи, а він зловив її губи і почав жагуче цілувати. «Я більше ніколи тебе не кину! Ніколи не залишу! Щоб не сталося, але я повік буду з тобою!» – шепотів Данило між поцілунками і все ніяк не міг націлуватися, усе не міг випустити її з рук. Нарешті, пересиливши себе, він шепнув:
– Яринко, нам треба йти.
– Але навіщо? Куди?
– Аяз збирається сьогодні вночі викрасти тебе. А я цього не допущу!
– З чого ти це взяв? – здивувалася Яринка, мимоволі усміхнувшись і подумавши: «Він навіть не питає мене, чи хочу я піти з ним – він просто забирає мене! Господи, та з ним я і в пекло згодна іти!»
– Після того, як ми пішли звідси, Бійтемір повідомив мені, що Аяз збирається сьогодні викрасти тебе, а він хоче цьому завадити, тому запропонував свою допомогу. Тільки цей старий шкарбун задумав хитрість: він сподіваєтся, що я викраду тебе, відведу в той дім, який він мені надав, а потім він сам з’явиться туди і забере тебе як рабиню свого хазяїна. Ніхто нічого не зможе вдіяти, бо закон на боці Аяза. У Бахчисараї є один наш співвітчизник, який нас сховає.
– А як же Ярема? Адже Аяз помститься Яремі! Та й брат збожеволіє від горя, якщо я безслідно зникну!
– Ти дуже погано думаєш про Аяза – він ні за що не зачепить Ярему, щоб не завдати тобі болю! – усміхнувся Данило. – Тому Яремі не треба нічого говорити. Швидше! У нас мало часу, та й гроза заходить. Ось, накинь цей одяг.
Данило простягнув Ярині згорток із фераджею і покривалом. Дівчина вдяглася, а Данило вже виліз у вікно й допоміг їй вибратися. Потім причинив стулки й повів Ярину через крихітний садок лікаря до стіни, яка відділяла його обійстя від сусідського. На вулиці дув сильний вітер і заходила гроза. Данило з Яриною за допомогою маленької драбини перебралися через паркан, опинившись у садку сусіда Мустафи. Вони швидко перетнули сад, не зважаючи на верескливий гавкіт собаки, і знову перелізли через паркан. На вулиці їх чекав Лаврін. Усі троє квапливо пішли вузькою і кривою вуличкою. Панувала суцільна темрява, яку іноді розпорювали блискавки, і вже почав накрапати дощ, коли вони дісталися до будиночка Юсуфа.
Аяз зі своїми нукерами чатував біля хвіртки лікаря всю ніч, але Данило так і не з’явився. А вранці мурза постукав у хвіртку. Йому відчинила служниця і залопотіла, що хазяїн не приймає, але Аяз, відштовхнувши її, пройшов у двір. За ним прослизнув Бійтемір. А увійшовши в дім, Аяз застав усіх домочадців лікаря в стані розгубленості. Ярема, тільки-но побачив його, з прокльонами вихопив шаблю і неодмінно б зарубав, якби Васько його не втримав.
– Прибери шаблю! У мене є до тебе справа, – незворушно сказав Аяз.
– І тобі ще вистачило нахабства прийти сюди? – закричав Ярема. – Ти вкрав мою сестру!
– Та ти сам віддав Ярину Данилові, а тепер корчиш із себе ображеного, – прошипів Аяз. – Ти давно домовився з ним!
– Аязе-мурзо, сьогодні вранці ми виявили кімнату, де спала Ярина, порожньою, – незворушно сказав Мустафа. – Хтось неймовірно спритно викрав дівчину. Тільки тобі під силу таке викрадення!
Аяз покосував на лікаря, помовчав, а потім заговорив:
– Я не крав Ярину. Учора Данило і його дід утекли з мого дому, плануючи вкрасти її першими. Я всю ніч стеріг біля воріт, але ніхто з них не з’явився, тому я й вирішив, що Ярема сам віддав Данилові Ярину.
Повисла тиша. Ярема, хоч і доведений до шаленства, почав розуміти, що мурза не бреше, а Данило дійсно спритно вкрав Яринку у нього з-під носа. «Ну, попадешся ти мені, Даниле! Живим не втечеш!» – зі злістю думав хлопець і запитав:
– Навіщо ти прийшов, Аязе-мурзо?
– Хотів попросити у тебе руки Ярини. Ти ж її найближчий родич! Щоправда, уже запізно – Данило нас обох обдурив.
– Навіть якби Данило і не вкрав Ярину, то я все одно не погодився б, – відрізав Ярема. – Ти занадто багато горя приніс моїй сестрі. Краще іди геть!
– Я шалено кохаю Ярину і клянусь Аллахом, якщо ти погодишся на наш ніках,
