Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Моя милостива королево, – заговорив він, називаючи Латіфу на польський манер, – мимоволі я чув твої слова і не смію суперечити твоїй величності. Але я маю право молити тебе про милість! Я – простий козак, і в мене в житті немає нічого ціннішого за неї, – палко говорив Данило, кивнувши на Ярину. – Вона – моя душа, вона – моє життя, вона – моє щастя, дароване мені самим Богом! Так не відбирай же в мене цього Божого дару – моєї Ярини!

Латіфа гнівно насупилася, але Данила це не збентежило і не злякало, і він зухвало дивився їй в очі. Багато прочитала Латіфа в цьому зверненому на неї погляді – і надію, і погрозу, і рішучість домогтися свого за всяку ціну. «Треба ж, які вогняні очі! – подумала султані, чомусь розгубившись. – Прямо обпікає поглядом!»

– Але що ти зможеш їй дати, якщо ти простий козак? Що на неї чекає з тобою? Нічого, крім злиднів! – нарешті вимовила Латіфа. – Якщо ти так любиш Ківілчам, то чому не хочеш дати їй можливість жити кращим життям?

– Нехай я не мурза і не пан, але я зовсім не жебрак і можу дати Ярині те, чого не зможе дати ніхто інший – моє кохання! Заради неї я готовий на все і зроблю все, щоб вона була зі мною щаслива! Моя милостива королево, не відбирай у нас із нею це просте людське щастя! Я прошу тебе!

Латіфа відвела очі, бо відчувала, що більше не може протистояти цим чорним, як ніч, очам.

– Устань, козаче! – наказала вона, а потім заходила по кімнаті, щоб приховати своє збентеження, і обдумуючи, як їй вчинити. Завдяки скаргам Яреми у Латіфи з самого початку склалося упередження проти Данила як проти безсоромного, безчесного пройдисвіта, який відібрав у брата сестру, а у її племінника – кохану. А те, що він жив із Яриною під одним дахом, не будучи її чоловіком, в очах Латіфи було кричущим нехтуванням моральних засад, прийнятих у татарському суспільстві, і вона чекала від цього козака чого завгодно, але тільки не таких ось щирих слів. І жінка зрозуміла, що тут замішані не зухвалість і крамола, а палке кохання, та ще й не позбавлене взаємності – інакше Ківілчам ніколи б не пішла за цим козаком, знехтувавши своєю честю. А цей його погляд?! Немов уся пристрасть усіх закоханих, весь жар їхнього кохання сконцентрувалися в ньому.

Бідна Латіфа остаточно розгубилася: як їй розсудити козака і племінника? «Тільки Аллаху під силу розсудити цих двох! Не підлазь під вагу, яку ти підняти не в змозі», – думала вона, згадавши це вельми мудре прислів’я свого народу.

Данило вирішив не заважати міркуванням султані, незворушно підійшов до Ярини і взяв її за руку. Дівчина рвучко стиснула його долоню, а він ніжно потиснув її долоньку у відповідь.

У цей час у дворі почувся брязкіт зброї, а потім двері знову розчинилася, і в кімнату влетів Аяз, окинув поглядом усіх присутніх, побачив Ярину рука в руку з Данилом і миттю оскаженів.

– Значить, ось так от! – загорлав мурза. – Значить, ось як ти дотримуєш свого слова, Ярино?

– А що тебе не влаштовує, Аязе? – гордовито запитав Данило. – Це моя наречена – мені її за дружину обіцяв її хрещений батько! У мене більше прав на неї, ніж у тебе!

– А я купив її! Це моя рабиня, і я вимагаю, щоб мені її повернули! Інакше я піду скаржитися кадію або калзі,[82] або навіть самому ханові, коли він прибуде! І тоді всім вам буде непереливки!

– Аязе… – почала говорити Латіфа.

– Ти, тітонько, краще помовчи! – нахабно обірвав її Аяз. – Ти обдурила мене! Спочатку пообіцяла повернути Ярину мені, а потім потайки діяла за моєю спиною, забувши, що я тобі родич! І якщо дізнаються, що ти покриваєш рабинь-утікачок, то це не зробить тобі честі!

– Ти мені погрожуєш, Аязе? – Латіфа аж задихнулася від обурення.

– Поки тільки попереджаю! Іди сюди, Ярино! Якщо ти не підеш зі мною, то я накажу всіх тут вирізати!

– Та йди ти під три чорти! Набрид уже! – розлютився Данило. – Якщо в тебе є честь, то давай вирішимо нашу суперечку як чоловіки, – і вихопив шаблю.

– Давно пора! – прошипів Аяз, вихоплюючи свою.

Данило хмикнув і відійшов від Ярини.

– Що ви робите? – вигукнула Латіфа, смертельно злякавшись. – Приберіть шаблі! Я наказую вам!

– Краще відійди, пані, а то ще зачепимо ненароком, – холодно промовив Данило, стежачи за своїм противником, а потім перший кинувся на нього.

Коли задзвеніли схрещені шаблі, то Латіфа заверещала і забилася в куток, бо прожила свій вік у спокої та пошані і ніколи не стикалася з відвертим насильством і бійками. Султані дивилася, як люто б’ються двоє чоловіків, і з жахом усвідомила, що в цьому поєдинку виживе тільки хтось один.

– Припиніть, я прошу вас! – вигукнула Яринка. Але Аяз і Данило її не чули, кружляючи в смертельній сутичці, бо кожному з цих двох уже було нічого втрачати. Кімната була маленька, і розвернутися суперникам було ніде – обом не хотілося зачепити ту єдину, заради якої вони схопилися за зброю. І тут Данило, який опинився спиною до вхідних дверей, упав, як підкошений, а замість нього виник Сіразі.

– Даниле! – не своїм голосом закричала Ярина, кидаючись до нього і вважаючи, що євнух його вбив. Але схилившись над ним і насилу перевернувши його на спину, вона зрозуміла, що він живий – просто оглушений ударом по потилиці.

– Та живий твій козак! У мене рука легка, – недбало кинув Сіразі, а потім підняв руку, у якій виявився пістоль, очевидно запозичений в одного з капи-кулу, і незворушно направив його на Аяза. – А ну, кидай шаблю, мурзо! – владно наказав він.

– Що?! Та я тебе… – скипів Аяз.

– Що ти мене?! Кидай шаблю, інакше зараз у твоїй гарненькій пиці буде діра, яка її не прикрасить! Ну? – але мурза тільки презирливо скривився. – Добре, тоді я пристрелю її, – і Сіразі незворушно приставив дуло до потилиці Ярини, яка стояла на колінах над непритомним Данилом. – Я не жартую і не лякаю – це для тебе вона святіша за міхраб аль-Харама,