Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
– Скоро дізнаєшся!
«Дивно, чому мене не зв’язали! – подумав Данило. – Якби хотіли стратити, то зв’язали б», – і пішов слідом за євнухом.
Сидячи навпроти Сіразі, Данило мовчав, похмуро дивлячись у невелике заґратоване віконце візка. «Може, мене везуть до Аяза, бо йому охота особисто прикінчити мене?» – думав він і тут з подивом упізнав вулицю, на якій жив Мустафа. А коли візок під’їхав до будиночка лікаря, то Сіразі заговорив:
– Моя султані великодушно пробачає тобі, негідникові, і не просто дарує тобі життя, а й милостиво дозволяє залишити Юрт. Через три дні за тобою прийдуть капи-кулу і проведуть тебе до кордонів землі ханства, щоб у дорозі з тобою ненароком не сталося біди. Ну, а далі шлях тобі відомий.
– Де Ярина? Я без неї нікуди не поїду.
– Іди, козаче! – відрізав євнух.
– Де вона? – з погрозою в голосі перепитав Данило.
– Тільки не треба руки розпускати! Інакше капи-кулу пристрелять тебе на місці! – попередив Сіразі, про всяк випадок одсуваючись ближче до дверцят візка, щоб устигнути вискочити. – Якщо тобі наказали йти, то краще іди і будь готовий до від’їзду вчасно. Сподіваюся, що ми з тобою більше ніколи не зустрінемося! Іди!
Данило, нахмурившись, вийшов із візка, зупинившись перед хвірткою, а один із капи-кулу віддав йому його шаблю. Після цього візок поспішно поїхав геть, а Данило, трохи поміркувавши, постукав у хвіртку. Відкрила йому служниця і, побачивши його, зойкнула: «Господи Боже!» та щодуху побігла в дім. Данило увійшов у двір і замкнув за собою хвіртку, коли з дому вилетіла Яринка і кинулася йому на шию.
– Данилочку! Коханий! Господи, дякую Тобі! – шепотіла Ярина, плачучи і притискаючись до нього, а потім почала цілувати.
– Яринко, пусти мене, адже я брудний весь. І неголений! – промовив Данило, а потім, не в силах стримати почуттів, міцно обняв її і почав цілувати у відповідь.
– То пусте! Головне, що ти живий і поруч зі мною, Данилочку мій! – шепотіла Яринка, одночасно і схлипуючи, і підставляючи своє обличчя під його поцілунки.
Уже ввечері Ярина розповіла Данилові, що Аяз добровільно відмовився від неї. Данило слухав, хмурився, не вірячи в таке благородство.
– Я не вірю, що він остаточно відмовився від тебе, – промовив він. – Я б ніколи не зміг так учинити – волів би краще померти, ніж розлучитися з тобою, мій вогнику! І тепер я розумію, чому султані наказала мене випустити і виділила нам охорону – вона теж не вірить йому.
– Зміг би, Данилочку, бо в тебе теж благородне серце! – усміхнулася Ярина. – І ти б ніколи не зміг би завдати мені горя.
«І все-таки – чому ж він відмовився від неї? Не може бути, щоб він так легко відступився! Очевидно, таким чином розраховує приспати мою пильність. Господи, допоможи нам безперешкодно повернутися додому!» – думав Данило, притискаючи до себе Яринку.
Такі ж міркування терзали і Мустафу, тому він порадив: «Ви б сходили завтра до церкви і повінчалися б. Мурза, звичайно, не зрадіє вашому весіллю, але все ж йому вистачить благородства не зробити з тебе, Ярино, удову. Тому шлюб – ваша єдина гарантія безпеки».
Порада, окрім того, що мудра, була ще й вельми приємною для виконання, і наступного же дня Данило та Ярина повінчалися в грецькій церкві. Вінчав їх Лаврін, який за стільки років не забув обряду. До церкви, крім Яреми, прийшло все сімейство лікаря, за винятком самого Мустафи – старий вирішив не ризикувати своєю репутацією правовірного. Дивлячись на сестру, яка стояла біля вівтаря, Ярема мимоволі засумував – згадався йому Петро, і згадалося власне таємне вінчання з Любою. «Боже, дякую Тобі, що Ти допоміг мені знайти сестру. Тільки… Ох, як же хотілося, щоб хрещений був живий і був присутній тут! Він був би такий щасливий, що Яринка заміж виходить, і що я теж одружився. Цікаво, як там Любонька? А як дід? Слава Богу, що ми скоро повернемося додому», – думав він.
А через два дні, попрощавшись із родиною лікаря, Ярина, Данило, Ярема і Лаврін покинули столицю. Прямуючи до виїзду з міста, Яринка озирнулася на Бахчисарай. «Дай, Боже, більше ніколи не повертатися сюди», – думала вона, а виїхавши за місто, помітила візок, біля якого стояв Сіразі. Ярина зістрибнула з Промінчика і підійшла до візка, схилившись у поклоні. Євнух, сяючи солоденькою посмішкою, відчинив дверцята, і вона увійшла всередину.
– Моя султані, дякую тобі за все… – почала Ярина.
– Не варто подяки, – перебила її Латіфа і сумно усміхнулася. – Схотілося подивитися на тебе востаннє – сподіваюся, що більше ніколи тебе не побачу не тому, що гніваюся, а тому, що ти більше ніколи не потрапиш у неволю.
– Ні, не потраплю – мій чоловік цього ніколи не допустить, – промовила Яринка.
– Отже, ти уклала ніках зі своїм козаком? – тепло усміхнувшись, запитала Латіфа. – Вітаю! Нехай благословить вас Аллах!
– Дякую, моя господине. А чи можу я запитати тебе, моя султані, про Шахіна?
– Шахін дуже важко пережив і твою уявну смерть, і смерть свого батька, – відповіла Латіфа, гірко зітхнувши. – Але все ж з більшою мужністю, ніж смерть матері. Я не стала розповідати йому, що ти жива, інакше він не дозволив би тобі поїхати.
– Нехай збереже його Господь, – відповіла Ярина. – І тебе, моя султані.
– Нехай захистить тебе Аллах, Ярино, – ласкаво усміхнулася Латіфа. – Прощай!
– Прощавай, моя господине, – Ярина вклонилась і вийшла з візка.
Шлях додому здолали без пригод завдяки супроводу капи-кулу, і вже наприкінці серпня четверо мандрівників приїхали до Тихого Яру.
Коли Степан і Уляна побачили Яринку живою, то довго не могли натішитися, бо не сміли й сподіватися на таке чудо. Та й не тільки вони – усі мешканці зимівника. Крім Оленки – вона ще рік тому вийшла заміж і поїхала з Тихого Яру.
– Дивно вийшло, – розповідала Уляна. – Заїхали якось до нашого зимівника козаки – з дороги збилися і попросилися на нічліг, заночували та й поїхали собі з Богом. А потім через кілька місяців один із них повернувся та й до Олени посватався. Виявилося, що він сюди частенько потайки приїжджав – дуже йому Оленка сподобалася. Та й він їй теж. Ось так і вийшла твоя подружка заміж.
– Ну, от і добре, – усміхнулася Яринка, радіючи щастю подружки, але потім насупилася й запитала: – А що Галя? Досі тут живе?
– Угу. Живе сама-самісінька, – мовила Уляна. – А що ви з Данилом далі збираєтеся робити, Яриночко?
– Спочатку поїдемо до мого діда – адже він мало не помер із горя, коли я зникла, потім –