Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Слава Тобі, Боже! – вигукнула Уляна. – Ми зі Степаном побоювалися, що ви не захочете тут жити через…

– Ні, тітонько, ніхто між нами більше не стане, – усміхнулася Яринка, – ні Галя, ні Аяз, тому навесні ми повернемося.

У Воробенків Ярина і Данило погостювали всього один день, а потім вирушили до Березані – Ярема квапився до дружини.

Станіслав сидів на ґанку, гріючись на сонечку, і рішуче не знав, чим ще можна себе зайняти. Річ у тому, що отримавши листа від Яреми і дізнавшись, що насправді сталося з Яриною, Станіслав злякався – невідомо куди подівся цей Бережний зі своїм сином, і раптом йому вистачить жорстокості з помсти підняти руку на його падчерку?! А хто захистить Любу, коли Ярема бозна-коли повернеться і чи повернеться взагалі? Тому він відмовився від своєї посади сотника – навоювався він за своє життя досхочу. А пішовши на спокій, Станіслав нудився, бо не звик сидіти без діла. Але більш за все його мучила тривога за онуків. «Господи! Що ж далі мені робити? Ось уже й осінь на носі, а від Яреми ні слуху, ні духу! А якщо його цей Бережний знайшов і вбив? А якщо він у неволю потрапив або його мурза цей стратив? Бідна моя внучка! Що їй тільки пережити довелось! А все через мене! Боже, прости мені грішному і спаси моїх онуків! А якщо я помру, то хто тоді про Любку подбає?» – сумно думав старий, коли на подвір’я в’їхали троє вершників.

Станіслав придивився і не повірив своїм очам, упізнавши в першому вершнику Ярему, а потім побачив і Ярину, яку знімав із сідла незнайомий козак. «Господи Боже!» – прошепотів бідний Станіслав, і на його очі навернулися сльози. Він дивився на внучку і не міг прийти до тями від подиву – у його пам’яті Яринка залишилася худенькою дівчинкою, а тепер до нього підходила молода жінка в намітці. Сама Ярина збентежено дивилася на діда – її вразило те, як сильно він постарів за ці чотири роки, як змінився його завжди гордовитий вираз обличчя і зник зневажливий погляд – тепер в очах діда світилися і смуток, і жаль, і туга.

– Господи, онучко! – схвильовано промовив Станіслав і кинувся її обнімати.

– Здрастуй, дідусю, – невимушено привіталася Ярина, теж обнімаючи діда. А Станіслав дивився і ніяк не міг намилуватися нею.

– Ти, Яринко, прости мені, дурневі старому… – почав він, але онука перебила його.

– Мені нема чого тобі прощати, дідусю. Що було, то загуло, так що не згадуй минулого.

– Та як же нічого?! Через мене ти мало не загинула! – говорив Станіслав, а потім, не випускаючи Ярину з обіймів, обняв і Ярему. – Усе-таки знайшов сестру! Слава Тобі, Господи, що ви обоє живі!

З будинку вийшла Люба, і Ярема, швидко вивільнившись із дідових обіймів, побіг до дружини, а Станіслав уважніше подивився на Данила, який весь цей час скромно стояв збоку, і запитав:

– А це хто?

– Це Данило – мій чоловік, дідусю, – усміхнувшись, відповіла Яринка, підходячи до Данила і беручи його за руку. – Покійний хрещений дав згоду на наш шлюб, і ми в Криму повінчалися.

Станіслав уважно оглянув Данила, досадливо скривився, але нічого не сказав, люб’язно запросивши в дім новопридбаного родича.

Уже ввечері Станіслав, переговоривши з Данилом наодинці, перейнявся до нього симпатією. Проте коли дізнався, що він із Яриною збирається оселитись у степах, розгнівався, вимагаючи, щоб вони залишилися жити при ньому, в Березані. Але потім Станіслав охолов і змирився, розсудивши, що Ярема таки залишиться при ньому, а Яринка, вийшовши заміж, усе одно жила б у свого чоловіка, а не з ним, так що нічого тут не поробиш.

Сонце схилилося до вершин верб і осокорів, позолотило верхівки дубів, утопивши їхні стовбури і землю в сутінках, забарвило небосхил у червоні та рожеві відтінки. Навколо було порожньо і тихо, і тільки позолочена заходом вода мелодійно похлюпувала під веслом, та латаття згортало сліпучо-білі пелюстки.

– Ох, Яринко, даремно я тебе послухав, – хмурився Данило, правлячи човником, – треба було залишатися вдома. Тобі шкідливо ночувати під відкритим небом!

– Отже, коли за мною упадав, то не шкідливо було, а тепер шкідливо?! – пустотливо усміхнувшись, відповіла Яринка. – Ти ж мені давно обіцяв, що ще раз привезеш сюди. А ти ж знаєш, що мені відмовляти не можна!

Данило зітхнув і з обожнюванням подивився на дружину, а Яринка, як і в той далекий червневий вечір три роки тому, торкалася пальчиками квітучих лілій, зачаровано спостерігаючи, як вони повільно йдуть під воду.

Човен причалив до крихітного острівця посеред протоки. Данило перший зістрибнув на сушу, втягнув човник на берег і, піднявши дружину на руки, переніс її на землю, а поставивши на ноги, з любов’ю погладив її вже величенький животик.

– Данилочку, чуєш – соловейко заспівав! – вигукнула Яринка, підвівши на нього свої яскраво-зелені очі, які сяяли щастям.

– Вогнику ти мій! – прошепотів Данило, цілуючи її у скроню.

Травень 2015 р. – березень 2016 р.

До початку Хмельниччини релігійний гніт католиків та уніатів над православними досяг свого апогею. Відомі випадки, що примусово зачинялися православні церкви, заборонялося здійснювати обряди або за них встановлювалася непомірна плата, тому подружжя було змушене жити невінчаним, а діти – нехрещеними, небіжчиків ховали невідспіваними. (Тут і далі примітки авт., якщо не зазначено інше.)

Низ – інакше Запорожжя, друга назва місцевості за Дніпровськими порогами, де розташовувалася Запорозька Січ.

Аргамак – так називали коней ахалтекінської породи, які вважалися найкращими і коштували дуже дорого.

Тут і далі вірші в перекладі автора з російської мови.

Ідеться про похід козаків, на чолі із сином гетьмана Б. Хмельницького Тимошем, і татар у Молдавію у липні – вересні 1650 р., причиною якого стала відмова молдавського господаря Василя від шлюбу своєї дочки Розандри і Тимоша.

Віно – частина майна чоловіка, яке він зобов’язаний був виділити дружині під час укладання шлюбу, щоб у разі його смерті забезпечити засобами до існування.

Дике Поле – історична місцевість, яка охоплювала причорноморські й приазовські степи між річками Дністер і Дон.

Кодак – польська фортеця, заснована у 1635 р. на правому березі Дніпра навпроти Кодацького порогу за проектом французького інженера Гійома Левассера де Боплана. Зруйнована у 1711 р. за умовами Прутського мирного