Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
Латіфа величезними від жаху очима дивилася на всю цю потворну сцену і не сміла ані заперечити Сіразі, ані зупинити його. Аяз зрозумів, що євнух не жартує, і люто шпурнув на підлогу шаблю. Сама Ярина не злякалася, що Сіразі її пристрелить – вона більше хвилювалася за двох своїх чоловіків. «Господи! Що ж вони обидва творять? – думала дівчина. – Влаштувати бійку на очах у самої ана-беїм?! Їх же тепер стратять, і ніяка сила в світі їх обох не врятує, крім Божої милості! Господи Боже, врятуй їх обох!»
– Варто! – заволав євнух. – А ну, в’яжіть цих молодиків!
– Та що ж ти робиш, Сіразі-аго? – вигукнула Латіфа, вельми дивуючись такому самоуправству.
– Те, що належить, моя господине, тому що нікому не дозволю проявляти до тебе неповагу або піддавати твоє життя небезпеці!
– Та як ти смієш, жирна свине?! – спересердя прошипів Аяз, бо в кімнату вже заглядали капи-кулу. – Ти мені дорого заплатиш…
– Краще стули писок, мурзо! – безцеремонно обірвав його євнух. – З такими, як ти і цей, – він кивнув на непритомного Данила, – по-іншому не можна! Ви обоє – рідкісні негідники! Для вас, нечестивців, нічого святого і забороненого немає! Таким, як ви, вистачить совісті, напившись, заблювати навіть Каабу, якби над вами не панував кий![84] А зараз ви, два негідники, посміли загрожувати життю моєї султані, за що вас двічі стратити мало! В’яжіть їх! – наказав він капи-кулу.
– Вислужуєшся, Сіразі-аго! – із ненавистю вигукнула Ярина. – Ні, не смій його чіпати! – закричала дівчина на стражника, який першим рушив до непритомного Данила, і закрила його своїм тілом.
– Та нічого не зробиться твоєму любому жеребцеві – посидить у в’язниці, охолоне, можливо, порозумнішає, що вельми сумнівно, а там подумаємо, що з вами всіма робити, – з огидним спокоєм промовив євнух.
– Ви не смієте мене торкатися! – вигукнув Аяз. – Я мурза з роду Мансурів, а це моя рабиня, моя власність, і я прийшов сюди її забрати, бо її у мене викрали. І ніхто не сміє зупинити мене або заважати мені, тому що закон на моєму боці!
– Моя рабиня, моя власність! – противним голосом передражнив його Сіразі. – Велика ж сила твого кохання, Аязе-мурзо, що ти ні перед чим не зупинишся, щоб заволодіти нею, – і він кивнув на Ярину. – Навіть її серце, її душу готовий розтоптати! Вона ж ясно сказала вам, мерзотникам, аби ви дали їй спокій. Але ви наввипередки намагаєтеся відібрати один в одного цю нещасну і рано чи пізно погубите її. Зовсім як ті два козаки з русинської пісні, що покохали одну дівку, та не змогли її поділити і тому втопили, щоб нікому не дісталася, а потім ще й побраталися і прожили свій вік без докорів сумління! Тільки ось тут так не вийде! Хапайте його! – уже втретє наказав він капи-кулу. – Тільки акуратно, не покалічте. Усе ж таки мурза! І обох везіть до Чуфут-Кале.
Не варто розповідати, як люто чинив опір Аяз, поки капи-кулу його не скрутили, узявши кількістю, і як він горлав, лаявся і погрожував Латіфі розголосом цієї події, коли вони тягли його геть із кімнати. Після цього Сіразі сам відірвав Ярину від Данила, і стражники забрали і його.
– Негідник! – вигукнула дівчина, вирвавшись із рук євнуха. – Ти навмисне все це задумав!
– Угу. Саме так! Ночами не спав, а все думав та гадав, як би тебе з твоїми молодиками розлучити. І не соромно тобі, ханим?! – їдко запитав Сіразі, відштовхнув її і підійшов до тремтячої Латіфи. – Моя султані, прости мене, що я був такий легковажний! Через мене тобі, господине моя, довелося пережити весь цей кошмар, – і він догідливо взяв султані під руку, щоб відвести.
Насправді Яринка не помилилася – тільки-но Аяз зі своїми нукерами вдерся у двір, Сіразі одразу зметикував, що з цього потворного скандалу можна вилучити для себе користь, і в потрібний момент кинувся самовіддано захищати султані. Ярина, розуміючи, що Данило й Аяз головами поплатяться за цю бійку, кинулася на коліна перед Латіфою, схопивши її за поділ сукні, і вигукнула:
– Господине моя, я благаю тебе, пощади їх! Вони ж обидва не винні, що кохають!
– Ти, Ківілчам, уже якось визначся, за кого просиш – за козака чи мурзу!? – єхидно промовив Сіразі. – А то подив бере від твоїх прохань і безсоромності! Ти ж нічим не краща за тих двох молодиків – тобі не відомі совість і скромність! І давай збирайся – тебе брат чекає, – і вивів Латіфу з кімнати.
Нещасній Ярині нічого іншого не залишалося, як піти слідом. У дворі вже закінчилася бійка між капи-кулу і нукерами Аяза. Сіразі, поміркувавши, наказав нукерам мурзи забиратися від гріха подалі. З усіма можливими пересторогами, щоб не скомпрометувати султані, євнух дбайливо посадив її у візок, запхнув туди Яринку, вліз сам, зайнявши своїм широким задом усе сидіння, так що дівчині довелося забитися в куток.
Усю дорогу Латіфа мовчала, не звертаючи уваги на спроби Ярини заговорити з нею, які старанно припиняв Сіразі, котрий час від часу обмацував своє око – рука у Данила була важка. «О, Всевишній, як же монотонно я прожила своє життя! – думала жінка, потроху заспокоюючись. – Я нічого, зовсім нічого не бачила – ні любові, ні пристрасті, ні самого життя. Я прожила в пошані і повазі, але кожен мій день був таким же, як і попередній. Низка одноманітних років пройшла переді мною! Саме Життя пройшло повз мене, і тепер мені доведеться доживати свої дні так само, як я їх і почала – у рутині. Яка ж щаслива ця дівчинка! Вона така молода, а її життя вже таке яскраве! Так, її життя почалося яскраво, і вона встигла дізнатися, що таке кохання, і пристрасть, і щастя. Але що ж мені тепер робити? Адже і Аяз, і цей русин готові голови скласти, аби заволодіти нею, і якщо я не втручуся, то ці двоє рано чи пізно порішать один одного, а я не можу такого допустити!»
З одного боку, Латіфу обурила поведінка Аяза – він посмів не тільки їй погрожувати, а ще й не посоромився влаштувати бійку в її присутності!
