Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
Але минав час, а Латіфа нікого не хотіла приймати. Воно й не дивно! Така несподівана смерть Ісляма деморалізувала жінку – із усіх її восьми братів живими залишилися лише двоє. Бідоласі було нестерпно гірко усвідомлювати, що все її життя було низкою похоронів рідних людей.[81] Адже ще змолоду Латіфа овдовіла і більше не виходила заміж, даруючи всю свою нерозтрачену любов братам. Але потроху жінка оговтувалася від свого горя, адже треба якось жити далі. Та й невідомо, чи буде вона при братові Мехмедові ана-беїм? Адже він може віддати цю посаду своїй дружині. Утім, ця посада втратила всяку принадність для Латіфи, і їй дуже хотілося переїхати у свій маленький маєток, щоб пожити в спокої.
І, дізнавшись, що Аяз уже вкотре просить у неї аудієнції, Латіфа вирішила прийняти його. Про це випадково пронюхав Сіразі й насторожився, нутром відчувши небезпеку для себе. А коли Аяз у супроводі Яреми з’явився в палацову альтанку, розташовану неподалік Зали Дивану, то Сіразі й Латіфі аж зле стало: султані на мить здалося, що вона бачить привид Ківілчам; а євнух зрозумів, що зараз розкриється правда про його інтриги.
– Це неймовірно! – вигукнула вражена Латіфа, не зводячи з Яреми очей. А той, ледь уклонившись, одразу впав перед нею на коліна і почав говорити, від хвилювання переплутавши звертання:
– Моя милостива пані королево, я благаю тебе про допомогу! Крім твоєї королівської милості, мені ніхто не зможе допомогти! Тільки благаю тебе – вислухай мене до кінця! – а потім повідав султані всю історію їхнього з Яриною життя з самого народження.
І Аяз, і Сіразі не раз намагалися перервати його розповідь, тому що Ярема розповідав про те, що не робило честі їм обом, але Латіфа щоразу гнівно обсмикувала обох. А ще мстивий Ярема щедро полив брудом Данила, заявивши, що той безсовісно викрав у нього сестру й утримує у себе силою, а в кінці свого оповідання спритно пустив сльозу і почав жалібно благати:
– Моя султані, ніхто, крім тебе, не допоможе мені, нещасному сироті, повернути сестру! Вона ні в чому не винна ані перед тобою, ані перед покійним ханом! Я благаю тебе, захисти нас із нею від Аяза-мурзи, тому що він вимагає від мене віддати йому сестру, а якщо не віддам, то погрожує силою відібрати. Нам із нею більше немає на кого сподіватися і ні в кого просити захисту, крім як у тебе!
Латіфа дивилася на Ярему й відчувала безмежну жалість і до нього, і до Ярини, тим паче, що він скорчив таке нещасне обличчя, яке не зворушило б хіба що сліпого. Та й сама його розповідь, підступно пересипана жалісливими подробицями, вимагала негайного відновлення справедливості. А ще Латіфа прийшла в праведний гнів від підлості й підступності Ферхата. «О Аллаху! Я мало не скоїла проти Тебе гріх! Та якби я тоді послухала і євнуха, і невістку, то вчинила б найбільшу несправедливість, відправивши на смерть цю нещасну!» – з жахом думала жінка.
Аяз люто дивився на Ярему, прекрасно розуміючи, що зараз чаша терезів схиляється не в його бік, і тому тільки-но той замовк, як теж попросив:
– Моя султані, я ж не просто так вимагаю віддати мені Ярину – мої вимоги законні, тому що вона, як і раніше, моя рабиня. І крім того, я готовий одружитися з нею, тому що кохаю її! Та й вона сама погодилася стати моєю дружиною!
– Мій покійний брат подарував Ківілчам свободу, – холодно відповіла Латіфа, – і ти не маєш права цього заперечувати!
– Але ж мій покійний повелитель подарував свободу своїй наложниці Ківілчам, а не моїй рабині Ярині! Чи не так? Та й Ківілчам вважається мертвою! Тітонько, я благаю тебе, не позбавляй мене світла моєї душі – моєї Яринки! – жалібно говорив він. – Я кохаю її і клянуся Аллахом, що готовий зробити все для її щастя! Адже мій покійний повелитель пообіцяв мені повернути її, тому виконай його волю! Адже вона теж кохає мене, а цей козак силою відібрав мою голубку! Молю тебе, моя милостива повелителько, не розлучай мене з моєю Лейлі, інакше я стану другим Меджнуном! У твоїх прекрасних руках не просто щастя всього мого життя, але й саме моє життя!
Латіфа поглянула на небожа – Аяз із надією дивився на неї красивими, повними сліз очима, скорчивши не менш зворушливу пику, ніж Ярема, і всім своїм виглядом показуючи, що від її рішення залежить не тільки його особисте щастя, але й душевне здоров’я. «Бідний, адже він шалено любить її! Так любить, що на все піде заради коханої», – розчулено подумала султані, знову подолана співчуттям, але тепер уже до небожа.
У ці миті найгірше довелося Сіразі – він прекрасно зрозумів, що нині, коли випливла правда, йому в кращому разі загрожує опала, і в душі щедро кляв Ярему всіма відомими йому прокльонами. Але треба було терміново рятувати свою шкуру, тому Сіразі обережно заговорив:
– Моя султані, будь ласкавою вислухати мою пораду…
– А ти взагалі замовкни! – гнівно урвала його Латіфа. – Та як ти міг таке допустити? Ти ж з самого початку знав усю правду, але підло обманював мене! Та ще й діяв за моєю спиною, наражаючи на небезпеку невинне життя!
Сіразі зреагував миттєво – гепнувся на коліна, що було вельми непросто при його масі, і подивився на султані так, як дивиться кімнатна моська на свою хазяйку, випрошуючи ласощів, а потім заволав:
– Моя господине, я не міг вчинити інакше! Не міг же я порушити наказ мого покійного хана? Та й я спробував зробити все, щоб урятувати Ківілчам від несправедливої кари, щоб не гнівити Аллаха (Преславний Він і Величний)! І в мене й справді не було ніякого іншого виходу і доказів її невинуватості! Я молю тебе, моя султані, прости раба твого, бо все, що я робив, пішло на благо, а
