Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Викрутився? – неголосно і з ненавистю запитав він.

– Дивна ця смерть! – не звертаючи уваги на людей, які стовпилися навколо, голосно промовив Сіразі. – Ківілчам стеріг призначений тобою євнух… Як же так вийшло, що її задушили, кизлар-агаси? На моїй батьківщині кажуть: «Не рий іншому яму – сам у неї потрапиш», а ти вже однією ногою стоїш у цій ямі, Ферхате-аго!

– Це ти її вбив! – прошипів Ферхат.

– А навіщо мені її вбивати? Це ти маєш владу в гаремі, і це в тебе хтось міг попросити прибрати цю нещасну!? Дивись, Ферхате, як би не сплив цей факт! – глузливо промовив Сіразі. А потім власноруч уклав Ярину на ліжко, заборонивши всім чіпати тіло або підходити до нього.

Щоправда, Сіразі не насмілився не пустити Шахіна, який прийшов подивитися на Ярину останній раз, байдуже спостерігаючи, як невтішно плаче маленький хлопчик над тілом улюбленої няні.

Наступного ранку Сіразі в піднесеному настрої особисто повіз Ярину на християнське кладовище біля грецького монастиря. Ще б пак! Він урятував свою шкуру!

На кладовищі його вже чекав Васько, якому Сіразі передав труну з Яриною. Але тільки-но євнух із помічниками зникли з очей, як із кущів, немов ядро з гармати, вилетів Ярема і прожогом кинувся до гробу, скинув кришку та схилився над сестрою.

– Яринко! – вигукнув він, піднімаючи її з гробу. – Господи! Вона мертва! Євнух обдурив!

– Та ні ж, Яремо, це уявна смерть! Вона жива! Подивися, як гнуться її руки. Якби вона була мертва, ти б не зміг зігнути її тіло, – говорив Васько, шукаючи пульс на зап’ясті дівчини, а потім, відкинувши ніяковість, приклав вухо до її грудей. – І справді не чути серця! Треба ж! Швидше виймай її з труни і поїхали додому, поки нас ніхто не побачив!

Ярема підняв Ярину та руки та швидко поніс у густі зарості, де була захована маленька гарба. Приятелі поїхали додому, зробивши про всяк випадок невеликий гак. Біля хвіртки Ярема закутав обличчя сестри покривалом і швидко вніс її у двір, не помітивши, що один із перехожих, який ретельно удавав із себе роззяву, уважно стежив за ним.

Мустафа їх уже чекав. Він уважно, з цікавістю оглянув Ярину, тому що вперше бачив людину, на якій випробував своє зілля, і задоволено всміхнувся:

– Дуже добре! Пульс зовсім не прощупується. Треба мати дуже тонкий слух, щоб почути серцебиття. Хм, трохи тепла, але блідість майже як у небіжчика, – бурмотів він, шукаючи у Ярини пульс. – Ех, знати б іще точно, скільки годин тому євнух його їй дав! Ну, треба ж, як ви схожі! Оце вже ваш таточко на славу постарався, – непристойно хихикнув старий, підморгнувши Яремі. – Та не турбуйся ти так, Єреміє, вона скоро опритомніє. Покличеш мене, коли вона прокинеться, – наказав він і вийшов.

Ярема залишився біля сестри. Він раз у раз прислухався, чи дихає Ярина, коли помітив, що пальці на її руці судомно стиснулися. У Яреми відлягло від серця – сестра жива! Яринка ще деякий час лежала нерухомо, але ось її вії почали злегка тремтіти, а груди ледве помітно здійматися – вона почала глибше дихати. А через годину Ярина опритомніла. Дівчина, нічого не розуміючи, повела очима по кімнаті, а потім побачила брата.

– Яремонько! – хрипко прошепотіла вона.

– Сестричко! – шепнув хлопець і, вже не стримуючи сліз, обережно підняв її, ніжно притискаючи до себе. – Яриночко, слава Богу і Пречистій Діві, що ти жива! Господи, повік Тобі вдячний буду!

– Де я? – шепнула Яринка, намагаючись обняти брата, але руки її не слухалися. А ще боліла шия, голова була немов у тумані, а в роті відчувався присмак чогось гидкого.

– У друзів! – відповів Ярема, обережно вкладаючи її на подушки.

– А як я тут… опинилася? – прошепотіла Ярина. – Мене ж отруїв євнух…

– Довго пояснювати. Ти краще лежи, я зараз лікаря покличу! – відповів Ярема і вибіг із кімнати.

Мустафа з’явився швидко, привітно всміхнувся і сів на край ліжка.

– Добрий вечір, ханим. Мене звуть Мустафа, – невимушено заговорив він. – Як ти почуваєшся?

– Мене нудить і хитає, немов у човні на воді, – відповіла Ярина.

– Це скоро мине, – пообіцяв лікар, а потім знову оглянув дівчину. – Просто чудово, ханим! – задоволено вигукнув він. – Я й сам не очікував такого блискучого результату!

Коли Мустафа пішов, Ярема присів біля сестри й узяв її за руку. Ярина дивилася на брата і повірити не могла, що нарешті він поруч.

– Як ти мене знайшов, Яремо? – запитала дівчина. – Я коли писала тобі і хрещеному, то сподівалася, що буду у Феррах-Кермені, тож як ти дізнався, де мене шукати? А де хрещений? Він теж тут?

– Ні, хрещеного тут немає. Я трохи пізніше тобі про нього розповім, – відводячи очі, відповів Ярема, не уявляючи, як скаже сестрі, що їхній любий хрещений давно помер. Натомість коротко повідав їй про все, що сталося з моменту їхньої останньої зустрічі.

– Ти тепер одружений! – щасливо всміхнулася Ярина. – Хто б міг подумати, що ти і Любонька… Яремо, а знаєш, Данило теж у Бахчисараї. Й Аяз!

– Але звідки ти знаєш? Де ти могла їх бачити? Та й узагалі – чому ти мені не сказала, що до тебе Данило посватався? А чому ви посварилися?

Ярина зітхнула. Їй було ніяково розповідати братові про свої особисті стосунки з двома чоловіками. Але по-інакшому не можна було, тому дівчина повідала йому про всі свої пригоди.

– Не знаю, що робити, – зітхнула дівчина. – Я боюся, що тепер Данило та Аяз повбивають один одного через мене. Зараз усе навіть гірше, ніж тоді, коли хан пообіцяв віддати мене Аязові.

– А сама ти кого любиш? – запитав Ярема.

– Я… я… – почала Яринка, але замовкла. – Вони обидва не знають, де я, і, мабуть, буде краще, якщо й не дізнаються. Ми з тобою повернемося додому, і вони не вб’ють один одного. Так буде краще для всіх.

– Вони обидва принесли тобі лише горе! – зі злістю вигукнув Ярема, бо давно зненавидів обох хлопців.

– Яремо, а чому ти мені нічого не кажеш про хрещеного? – запитала Ярина, щоб змінити неприємну тему.

– Сестричко, розумієш… хрещений… він… коли отримав звістку, що ти безслідно зникла… він помер, – запинаючись, промовив брат.

Ярина здивовано на нього подивилася, а він опустив очі, уникаючи її погляду. «Господи!» – прошепотіла дівчина, губи її затремтіли, і вона гірко заплакала.

– Ну, не треба, сестричко, не плач так гірко! А то і я заплачу! – невміло втішав Ярема, бо не уявляв, чим її можна втішити.

– Залиш мене саму! – вигукнула Ярина.