Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Діду, але я не можу сидіти склавши руки! – вигукнув Данило. – Ти що не розумієш, що її почнуть мучити?!

– А ти не сиди, а постій, хоча й кажуть, що в ногах правди немає, – незворушно відповів Лаврін. – Ти своїм запалом швидше згубиш Яринку, ніж усе те придворне кодло, яке звинувачує її у вбивстві. Просто зрозумійте, що зараз ви обидва нічого не можете вдіяти, тільки нашкодите.

Знову знялася суперечка: Данило й Аяз не хотіли вичікувати і готові були вчинити що завгодно, лише б тільки вирвати Ярину з палацу, а Лаврін із Бійтеміром умовляли не гарячкувати. Зрештою, обом старим усе-таки вдалося вмовити хлопців діяти обережно й розважливо. Аяз, послухавшись поради Лавріна, наказав нукерам стежити за будинком Мустафи.

У цю ніч Данило й Аяз не спали – обидва не знаходили собі місця від тривоги за ту, заради якої вони жили, дихали і заради якої забули про взаємну ненависть. А ще обидва скаженіли від свого безсилля, розуміючи, що вони абсолютно нічого не можуть вдіяти, хіба що взяти ворота Єні-кьорюнюш-капу штурмом.

Інтриганство вище таланту: з нічого воно створює щось, між тим як величезні можливості таланту найчастіше становлять нещастя людини.

Наступного ранку після розмови з Яриною Сіразі в самоті сидів у кімнаті, де обідали всі начальники придворних слуг. Настрій у євнуха був препаскудний. Цієї ночі хану стало гірше, і Латіфа послала по лікаря кефінського паші, сподіваючись на його майстерність. Але Сіразі розумів, що й цей лікар не допоможе. Отже, він приречений! «Як же вбити цю дівку? Якщо вона помре, то я врятуюсь!» – міркував євнух. Найпростіше було задушити або зарізати Ярину, але її стерегли віддані Ферхатові євнухи. Залишалася тільки отрута – можна домовитись із служницею дівчини, а потім убити і її.

І Сіразі пішов до Мустафи.

Лікаря він застав у флігелі – той щось ретельно записував на папері і так захопився цим заняттям, що навіть не глянув на євнуха, кинувши йому:

– Ті мазі для шкіри ще не готові – завтра приходь.

– Я не за цим прийшов, – відповів Сіразі, нервуючи. – Тут така справа… Мустафо, мені треба така отрута, яка швидко вбиває.

Мустафа відірвався від своїх записів й уважно подивився на євнуха – в очах Сіразі було благання, і лікар зрозумів, що приятель втрапив у серйозну халепу.

– Кого ти зібрався отруїти? – спокійно запитав Мустафа.

– Ах, це не важливо! Важливим є те, що мені терміново потрібна отрута, тому що від цього залежить моє життя!

– Сіразі, я хоч і безбожник, але ще ніколи на моїх руках не було нічиєї крові, – сухо відповів Мустафа. – І ніколи не буде! Я не дам тобі отрути.

– Тоді я піду до іншого лікаря! – промовив євнух, похоловши від жаху, бо не чекав відмови.

– Іди, – байдуже відповів Мустафа. – Тільки жоден лікар у цьому місті тобі нічого не дасть, а ще й донесе на тебе.

Сіразі люто зиркнув на Мустафу, але той незворушно дивився йому в очі. Тоді євнух заговорив:

– Виникла підозра, що нашого хана отруїла Ківілчам, сестра цього руса, що живе у тебе. Султані чекає лікаря кефінського паші, і якщо він теж підтвердить, що хана отруєно, то її допитають із тортурами, і вона обмовить усіх – і себе, і мене! Тому її треба вбити, перш ніж вона потрапить до рук ката, інакше не зносити мені голови! Адже це я поклопотався, щоб вона потрапила в наложниці!

– Ах ти, негіднику! – протягнув Мустафа, ледь стримуючи переможну усмішку. – Отже, щоб зберегти свою шкуру, ти вирішив занапастити невинну душу!?

– Може, й так! – огризнувся Сіразі. – Зрозумій, що цю ні в чому не винну дівчину замучать, а якщо ти даси хорошу отруту, то вона помре швидко і безболісно. Та й мене врятуєш – Ферхат вимагатиме і моєї страти!

– А так тобі й треба, паскудний звіднику! Ти так безсоромно вкладав цю дівчину в ліжко до старого хана, що тепер пожинай плоди свого старання і не скаржся! Тебе ніщо не турбувало, крім твоєї вигоди, – єхидно промовив Мустафа. – Ти будеш винен у загибелі цієї нещасної!

– Якщо полетить моя голова, то я скажу, що купив отруту в тебе! – пригрозив Сіразі. – І тоді нас стратять разом, як співучасників!

Але на цю загрозу лікар лише презирливо посміхнувся.

– Мустафо, я прошу тебе всім, що для тебе святе! – благав євнух. – Хоча для тебе ніщо в цьому світі не є святим! У мене немає іншого вибору! І в неї теж! Її все одно або замучать, або стратять, а так вона помре без мук. Якщо в тобі є жалість, то дай мені отрути!

«Ось тепер він буде згоден на все, аби врятувати свою шкуру!» – задоволено подумав Мустафа, устав і підійшов до шафи, відчинив її ключем, який завжди носив із собою, і дістав невелику пляшечку.

– Я пропоную тобі угоду, Сіразі-аго, – промовив Мустафа, легенько помахуючи пляшечкою. – Це зілля – не отрута, але воно викликає уявну смерть – так уповільнює биття людського серця, що його важко почути, і здається, що людина справді мертва. Ти даси дівчині це зілля, а потім привезеш її до мене. Таким чином, ти врятуєш і себе, і її.

– Але як я це зроблю? Як вивезу її? – вигукнув Сіразі. – Ти гадаєш, що буде легко вивезти тіло ханської вбивці з гарему?! Її ж викинуть у вигрібну яму!

– Це твій клопіт, – жорстко мовив Мустафа. – Але якщо ти не привезеш мені дівчину, то я все розповім про твої дільця, та ще й прибрешу так, що ти помреш у страшних муках!

– Але ж ти й себе за мною потягнеш!

– А мені байдуже. Я старий! Так ти згоден?

– Так! – вигукнув євнух.

– Тоді сьогодні ж даси дівчині випити це зілля, і за моїми розрахунками вона пролежить непритомна приблизно добу, немов мертва. Тільки треба зробити так, щоб усі повірили у її смерть. Мабуть, злегка придуши її, щоб було видно слід на шиї. Тільки не перестарайся! – їдко промовив Мустафа. – Моєї майстерності вистачить, щоб зрозуміти, чому вона померла, – і простягнув євнухові флакончик.

– Добре, – буркнув Сіразі, хижо схопивши жадану пляшечку. – А мені її сюди везти?

– Ні, відвезеш дівчину на християнське кладовище і віддаси моєму синові. Він буде чекати тебе там завтра з самого