Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

або у твого мурзи тебе чекає таке життя, – говорив Іслям, а потім пестливо ковзнув пальцями по її щоці. – Та й ти починаєш вабити мене, Ківілчам! – і одразу ж зареготав, бо дівчина злякано відсахнулася від нього. – Не бійся! Я пожартував. Але подумай: хіба варто відмовлятися від розкішного життя? Я ж можу зробити так, що ти ні в чому не знатимеш нестачі, навіть не бувши моєю бікеч, – пропонував хан, стежачи за дівчиною та намагаючись розгадати її істинні думки.

– Твій палац схожий на золоту клітку, мій падишаху, а я хочу свободи, – твердо відповіла Ярина. – Хочу у просту білену хату в степах! Хочу в зелений гай, де співає соловейко, а у спеку п’янко духмяніє полин!

«Дивна вона жінка! Зухвала, хитра й нахабна, але в той же час має шляхетне серце. І здається мені, що вона кохає мурзу, тільки соромиться в цьому зізнатися», – подумав Іслям, а вголос мовив:

– Наважусь дати тобі, Ківілчам, пораду: не огортай істину брехнею, щоб приховати істину.

– Мій повелителю, що ти зробиш з Аязом?

– Я помізкую над цим, – відповів хан і суворо додав: – Але не смій більше плести інтриги за моєю спиною! Інакше я не пошкодую почуттів ані Шахіна, ані моєї сестри і покараю тебе! – і вийшов.

Насправді Іслям досадував, утративши зручну нагоду позбавитися від мурзи. Але йому чомусь стало шкода Ярину. Тому все обдумавши, хан наказав передати Аязові, щоб завтра той з’явився до нього.

Наступного ранку Іслям уже споглядав мурзу, який незворушно й упевнено стояв перед ним. «Якби він справді щось замислив, то навряд чи прийшов би до мене – навіть до Бахчисарая б не приїхав», – подумав хан.

– Аязе-мурзо, доки я буду терпіти твої безчинства? – відверто запитав Іслям.

– Не можу уявити, про які безчинства йде мова, мій повелителю, – відрізав той.

– Ай-я-яй! Погана ж у тебе пам’ять! Ти – злодій, і грабуєш усіх – від купців до своїх співвітчизників. І я втомився вислуховувати скарги на тебе!

– Мені шкода, що ти, мій хазрет падишаху,[73] прислухаєшся до наклепів моїх злостивців, які заздрять тому, що я вмію так влаштувати свої справи, що не відчуваю нестатків на відміну від них. А ще всі заздрять тому, що я доводжуся тобі родичем, – незворушно зронив Аяз, натякаючи на те, що він доводиться ханові троюрідним племінником.

– Та навіть якби ти був мені сином, то й тоді тобі не дозволено бешкетувати! І тепер я накажу тебе стратити, – промовив Іслям, уважно спостерігаючи за мурзою.

Аяз зрозумів, що потрапив у пастку – його сумнівні дільця, які він так спритно і безкарно провертав у степах, тепер вийдуть йому боком. Але й просити пощади було нижче його гідності. Тому він пихато промовив:

– Краще бути страченим, ніж жити, як раб, тремтячи від вигляду кия в руках свого господаря. Я – мурза з роду Мансурів та онук великого хана Газі Бора, і мені не личить виправдовуватися навіть перед тобою, мій хане падишаху, за те, що в своєму улусі я поводжуся як повноправний господар!

– Нахаба! – осміхнувся Іслям.

Повисло мовчання. «Так, Ківілчам – єдиний спосіб збити з нього пиху. Подивимося, як ти зараз заспіваєш, мій соловейку!» – подумав хан і заговорив:

– У мене є те, що тобі дуже треба, Аязе. У мене є квітка, яка розквітла в садах Аллаха, але необережно впала у цей повний горя і сліз світ. І я знаю, що її аромат вабить тебе і п’янить, немов вино, змішане з медом. Її ім’я – Ківілчам, або Ярина, – й Іслям задоволено побачив, як мурза змінився на обличчі. Він помовчав, даючи Аязові можливість упоратися з хвилюванням, а потім продовжив: – Адже ти по неї приїхав до Бахчисарая, сподіваючись забрати з мого гарему! Чи не так?

– Не розумію, про кого ти говориш, великий хане, – відповів Аяз.

– Прекрасно розумієш! Ти навіть зібрався одружитися з цією рабинею, та тобі завадила мати. Тільки дуже сильне кохання здатне змусити онука великого Газі, – з особливою насмішкою підкреслив Іслям, – одружитися з рабинею-християнкою! Яка насмішка долі! Мій дядько не побоявся написати про самого османського повелителя «Нікчемний син рабині!»,[74] а тепер його онук вирішив одружитися з рабинею!

– Чого ти хочеш? – запитав Аяз, розуміючи, що безглуздо відпиратися.

– Я можу повернути тобі цю жінку, але натомість я вимагаю твого послуху. Дозволь мені нарешті відпочити від вислуховування скарг! Ти перестанеш сваволити й грабувати і будеш беззаперечно підкорятися мені. І якщо ти в цьому досягнеш успіху, то отримаєш свою красуню.

– Хіба Ярина не твоя улюблена наложниця, хане падишаху, що ти з такою легкістю готовий розлучитися з нею? – нарешті запитав Аяз, і його обличчя стало таким нещасним, як у скривдженої дитини.

Іслям вишкірився і солодкаво подивився на мурзу.

– Угу, улюблена! – після паузи відповів хан, дражнячи Аяза. – Ця дівчина зігріла мені душу після смерті моєї дружини, утерла сльози горя й туги з мого обличчя, стала джерелом радості для мого маленького сина. Але Шахін підросте і через кілька років покине палац, а Ківілчам залишиться тут і буде вже не потрібна, бо час – великий цілитель, він зцілив і мене, і мого сина. У моїй волі розпоряджатися нею так, як я вважатиму за потрібне. Так чому б мені не віддати її тобі? Або ти гадаєш, я не помітив, як ти дивився на неї? Подумай, Аязе-мурзо, добре подумай – я прошу не так уже й багато замість тієї, хто для тебе дорожча за життя! – говорив хан, але Аяз мовчав.

Іслям усміхнувся, розуміючи, що гордому мурзі треба час, аби пересилити себе, і запропонував:

– Погостюй поки в столиці – для моїх синів настав час пройти обряд обрізання, і, я гадаю, для тебе, розбійника, є честю бути присутнім на цих святкуваннях. А тепер іди!

Аяз уклонився і пішов до дверей, але на порозі зупинився. Іслям глузливо дивився, як мурза важко переводить дух, вибираючи між гординею і коханням. Справді, Аяз озирнувся і мовив:

– Ти знайшов моє слабке місце, мій хане падишаху, і