Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

Данило нарешті підвів голову і зустрівся поглядом із Яриною – хоч її обличчя і приховувала чадра, але він миттєво впізнав її очі. Адже він так часто бачив їх у снах! Тільки тепер сновидіння було дійсністю – в її очах він прочитав те саме палке кохання, яким вони світилися в Тихому Яру. А Ярина дивилася на нього, і в її душі все немов ожило, розквітло і засяяло всіма барвами веселки. «Господи! Як я могла вважати, що забула його! Я ж довіку його не забуду і не розлюблю! Даниле, милий, яке ж це щастя хоча б просто бачити тебе! Боже, але чому він тут?» – думала Яринка, і її серце так шалено калатало, що здавалося, Шахін, який сидів попереду, неодмінно почує його стукіт. А Данило не зводив із неї погляду своїх оксамитових очей, у яких палало кохання.

Світ навколо них наче завмер, а час зупинився – обоє не чули того, про що говорили хан і мурза, забули, що навколо багато цікавих очей. Для Ярини і Данила існувала тільки ця мить, і тільки наказ хана розірвав її чарівність: «Їдьмо, Ківілчам!»

Ярина здригнулася, опустила очі й поїхала вперед. А проїжджаючи повз Аяза, не змогла не подивитися на нього – мурза теж упізнав її по очах і дивився так само закохано, як і Данило. Серце дівчини стислося, а її вії затріпотіли – їй стало шкода Аяза.

У цей момент Іслям озирнувся і з подивом побачив, як змінилося завжди гордовите й хиже обличчя мурзи – його освітила ніжність, а карі очі сяяли, і дивився мурза на його, Ісляма, наложницю. Хан зиркнув на Ярину і здивовано побачив, що та теж дивиться на мурзу, навіть посміла озирнутися, а коли повернулася, її погляд був сповнений сум’яття. Не було сумнівів – ці двоє знайомі, і знайомі давно. Іслям спохмурнів, бо в душу закралася неприємна підозра. Але він промовчав і поквапився додому.

Аяз пропустив ханський почет, але затримав останнього вершника і запитав:

– Хто така Ківілчам?

– Це улюблена наложниця повелителя, – весело відповів той. – Така улюблена, що повелитель усюди бере її з собою, – і поїхав.

Нещасний Аяз, немов громом прибитий, стояв посеред запилюженої дороги.

– Ти впізнав її? – запитав Данило.

– Ми з тобою спізнилися – Ярина стала наложницею хана, – гірко вигукнув Аяз.

– Ми повинні за всяку ціну забрати її звідси, – рішуче мовив Данило.

– Ти хоч думаєш, що верзеш? – вибухнув Аяз. – Ти розумієш, що вона – ханська наложниця і тепер її неможливо забрати ні за які гроші?!

– Та хоч наложниця самого диявола! – гаркнув Данило. – Це через нас із тобою вона потрапила в ліжко до цього старого козла! Я життя віддам, аби тільки вирвати її з гарему! Поїхали в місто! Стоячи посеред дороги, ми нічого не придумаємо, – і рушив до свого коня.

Аяза охопила злість на весь світ, а особливо на Данила за його рішучість і відчайдушність. «І чому я не такий, як він?!» – подумав мурза.

Проїжджаючи містом, мурза несподівано побачив у натовпі Ярину. Він потрусив головою, немов відганяючи видіння. Але йому назустріч справді йшла Ярина.

– Аллаху! Не може цього бути! – вигукнув Аяз вражено.

– Ти чого? – запитав Данило.

– Мені в натовпі Яринка привиділася!

– Де? – Данило озирнувся на всі боки і швидко нахилився, роблячи вигляд, що поправляє стремено, а Лаврін насунув шапку на очі. – Швидше, накажи нукерам простежити за ним!

– За ким?

– Ти побачив Ярему, її брата. Треба дізнатися, де він живе!

Аяз наказав своєму нукеру, який знав дівчину в обличчя, простежити за схожим на неї хлопцем.

– Хіба ти не знав, що у Ярини є брат-близнюк Ярема? – запитав Данило, нишком дивлячись хлопцеві вслід. – Я сам отетерів, коли вперше побачив їх разом – немов дві краплі води. Ярема недаремно тут – він теж шукає сестру.

– Тоді чому ти його не покликав? – здивувався Аяз.

– Тому що Ярема до божевілля любить Ярину, а дядько розповідав, що він вважає мене винним у її зникненні, а ти силоміць тримав її в себе, і тому він швидше приб’є нас обох, ніж буде радий бачити, – пояснив Данило. – І він так упевнено йшов вулицею, отже, не вперше нею ходить. І, мабуть, знає, де сестра, і щось затіває, щоб її звільнити.

Поміркувавши, Аяз погодився з Данилом і, ще трохи попетлявши вузькими вулицями, під’їхав до будинку своєї далекої родички, де вони й зупинилися.

Невдовзі з’явився нукер і повідомив, що Ярема, ймовірно, живе у лікаря Мустафи, родом грека, – він увійшов у його дім і більш не виходив. Аяз розпитав свою родичку, але нічого путнього не з’ясував, окрім того, що Мустафа – один із найкращих лікарів Бахчисарая. Тоді компаньйони вирішили стежити за будинком лікаря.

Ярина, повертаючись до палацу, ніяк не могла вгамувати хвилювання – перед очима все стояв Данило. «Чому він опинився тут разом із Аязом? Боже, вони якимось чином дізналися, де я, і приїхали мене звільнити! – роздумувала дівчина. – О, Пречиста Діво! У них же нічого не вийде, і їх стратять! Пресвята Богородице, заступися за них! А якщо їм удасться, то як вони мене поділять?» І дівчина з жахом усвідомила, що двоє закоханих у неї чоловіків вирішать це питання зброєю, і живим залишиться тільки один… Побачивши Данила після довгої розлуки, Ярина зрозуміла, що кохає його ще й досі і ладна віддати за нього життя. Але в її душі знайшлося місце і для Аяза – вона не може бажати йому зла.

У стайні Іслям сам зняв із сідла сина, а потім і Ярину. Шахін ввічливо вклонився, узяв няню за руку і зібрався йти. Але Іслям ухопив Ярину за зап’ясток. «А ти підеш зі мною», – наказав він і повів стривожену дівчину до своїх покоїв.

У себе Іслям присів на диван й окинув Ярину хитрим поглядом. Дівчина зняла покривало, яке набридло за довгий день, і в мовчанні стояла перед ханом, чекаючи, коли той заговорить.

– А тепер, Ківілчам, ти розкажеш мені, навіщо Аяз-мурза прислав тебе до мене в гарем. Що він затіяв? – запитав Іслям.

Ярина помертвіла, але опанувала себе і відповіла:

– Мій хане падишаху, ніякий Аяз-мурза не відправляв мене сюди. Я навіть не знаю такого!

– Брешеш! Я сьогодні сам бачив, як ви перезиралися на дорозі, – посміхнувся Іслям. – Немає сумнівів – ви давно знайомі! Тут одне з двох: або ти раніше знала його, або