Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
– Ти, діду, так нічого й не зрозумів, якщо таке радиш! – запально вигукнув Данило. – Я ні за що не відмовлюся від Ярини – або я поверну її, або помру! Мені не потрібне життя без неї, а втрачати вже нічого!
– Та ти, мабуть, зовсім збожеволів?! – уже не приховуючи гніву, промовив Лаврін. – Даниле, не все в житті буває так, як у піснях співають і в казках розповідають! Життя може дуже боляче вдарити – а якщо Ярина сама не захоче до тебе повертатися? А якщо татарин цей стратить тебе і її? Якщо себе не щадиш, то хоча б її життя пощади! Пізно вже щось робити! Раніше треба було думати!
– Я поверну її, нехай навіть мені доведеться для цього душу дияволу продати! – уперто мовив Данило і попрямував до свого коня.
– Ти куди зібрався? – запитав старий.
– Не відмовляй мене, діду!
– Стій! – владно вигукнув Лаврін. – Не їдь нікуди проти ночі. Заночуй у мене, а завтра разом поїдемо – до любої небоги немає злої дороги! Якщо на світі є Божа правда, то Господь допоможе тобі. І я теж!
На світанку Данило і Лаврін вирушили в дорогу.
Шукати самотужки татарське кочовище було чистим безумством, на яке міг піти або божевільний, або людина, доведена до межі у своєму відчаї. А Данило таки був доведений до межі – усвідомлення того, що його мила опинилася в руках іншого, завдавало йому нестерпних мук. Та й виріс Данило в степах – це був його край, де сама земля додавала йому сил, де сама природа була його спільницею. Так нишпорячи степом, Данилові та Лаврінові вдалося знайти улус Аяза. Але тільки ось стежачи за його мешканцями, вони жодного разу не бачили серед них Ярини, тому вирішили спіймати самого Аяза. Але, як на зло, мурза завжди виїжджав у супроводі своїх нукерів, і схопити його не було ніякої можливості.
Аяз і не підозрював, що за ним полює його давній недруг. З тих пір, як він утратив Ярину, молодий мурза змінився – став трохи м’якшим і добрішим, зник його гонор. Живучи в самотності, він змучився душею від туги, бо все навколо нагадувало про Ярину.
А коли навесні приїхала Гюльнур і привезла з собою Арслана, Аяз несподівано для самого себе зрадів. Згадуючи достойну поведінку дружини, Аяз таки зрозумів, що вона не стала б чинити каверзи за його спиною, отже ні в чому не винна. Тому він ані словом не згадав про їхню сварку, а повівся так, ніби нічого й не сталося.
Гюльнур бачила, що чоловік страждає від туги за Яриною. Але не знаходила в собі сил сказати йому правду. Аяз був лагідним із нею, і бідоласі дуже не хотілося втратити це крихке щастя. Натомість жінка часто вмовляла його помиритися з матір’ю.
– Не вмовляй мене, Гюльнур, не гай даремно часу – у мене більше немає матері, – категорично відрізав Аяз, коли одного дня дружина знову заговорила про примирення.
– Аязе, твоїй матері так погано, вона хворіє! Вона писала мені, що гірко розкаюється у своєму вчинку, то прости її! Аллах уже й так покарав її твоїм презирством. Я прошу тебе!
– Скажи мені, Гюльнур, а ти змогла б за спиною Арслана вчинити по-своєму, коли він беззавітно вірить тобі? – насупившись, спитав Аяз.
– Ні, Аязе, я б не змогла вчинити так зі своїм Арсланом, – зітхнувши, погодилася молода жінка.
– Ну, ось! І, усвідомлюючи, як неправа моя мати, ти все одно просиш за неї. Що ти за жінка, Гюльнур? Чому Аллах дав тобі те, чого позбавлені інші люди – безмежну доброту? – промовив Аяз, дивлячись на дружину. – Я дуже завинив перед тобою, але ти все одно ставиш мене вище, ніж себе! Я ніколи не зможу стати гідним тебе, Гюльнур.
– Ти – мій чоловік, і дорожчий мені за життя. Твоє щастя – це і моє щастя, тільки ось помирися з матір’ю заради мене. Прости її, і Аллах віддасть тобі благом!
Аяз насупився і вийшов. Його почало дратувати, що Гюльнур м’яко, але наполегливо змушує його миритися з матір’ю, і в нього вичерпуються сили відмовляти їй – тобто дружина потроху отримує над ним міцну владу! В досаді Аяз схопився на коня та поскакав геть, без нукерів, щоб побути на самоті.
Ось так Аяз і опинився на березі маленької річечки, спішився і присів біля самої води, задумливо дивлячись у далечінь. Йому завжди подобалося сидіти біля води. Напевно, саме цим його і приваблювали степи – скачеш безкрайньою рівниною, де немає нічого, крім високої трави, і раптом трави розступаються, відкриваючи тонку смужку блакитної річечки, у якій відбивається небо і білі хмари і на березі якої прохолодно навіть у полуденну спеку.
Несподівано позаду зашелестіла трава. Аяз озирнувся, але раптом відчув сильний удар по голові і впав непритомний.
Отямився він уже зв’язаним, з кляпом у роті. Повів очима навколо себе і побачив Данила, який сидів біля нього. Аяз зустрівся з ним поглядом і мимоволі похолов – в очах козака було стільки лютої ненависті, що одразу стало зрозуміло: зараз він буде вмирати дуже болісно. Данило осміхнувся, підняв його і посадив на траву.
– Гора з горою не сходиться, а ми з тобою знову зійшлися, мурзо, – зло промовив він, сідаючи збоку й обіймаючи зв’язаного Аяза за шию. – Ти краще помолися своєму Аллахові, сволото, тому що скоро перед ним постанеш!
Аяз замугикав, сіпнувся, але потім затих.
– Воно зрозуміло, що, вмираючи від руки християнина, ти, скурвий син, одразу потрапиш до свого Раю, – гнівно продовжив Данило. – Та ось тільки задоволення від гурій ти там не отримаєш, бо я тебе як кабанця оскоплю! Ти мені дорого заплатиш за те, що зазіхнув на мою Яринку!
Аяз примудрився виплюнути кляп і їдко промовив:
– Можеш хоч шкуру з мене живцем здерти – мені це байдуже! Але в мене немає Ярини!
– Брешеш! – прошипів Данило. – Це ти її викрав! Крім тебе, більше не було кому! І вона зараз у тебе!
– Я не викрадав Ярину, – твердо відповів Аяз. – Вона була твоєю нареченою, і хоч я ненавиджу тебе, але ніколи б не принизив тим, що зазіхнув би на твою жінку. Ярину викрали з зимівника двоє твоїх співвітчизників і віддали татарам, щоб помститися її дідові. А ці татари
