Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Але все ж?

– Ця суміш так уповільнює биття людського серця, що його майже зовсім не чутно і здається, що людина мертва. Я його роблю вперше і сподіваюся, що мені скоро випаде нагода випробувати його в дії, – сказав Мустафа і чомусь задоволено подивився на Ярему.

Де чорт не зможе, там баба поможе.

До Тихого Яру Данило дістався на початку квітня – весняне танення снігів зробило дороги непрохідними. Їдучи, він сотні разів уявляв собі зустріч із Яриною, обдумував десятки фраз, які він їй скаже, та все ж, під’їжджаючи до зимівника, не міг угамувати хвилювання. Степан і Уляна, побачивши небожа, ледь повірили своїм очам, а потім кинулися його обнімати. Ще б пак! Від нього півтора року не було звісток!

– А де Ярина? – запитав Данило, тільки-но вщухли радощі.

Уляна відвернулася, а Степан знітився й опустив очі. Данилові стало страшно – він допитливо подивився на дядька з тіткою, але вони мовчали.

– Даниле, розумієш, після того, як ти поїхав, Ярина… – почав Степан і замовк. А потім вичавив із себе: – Пропала вона.

– Як пропала?! – вигукнув Данило, смертельно збліднувши.

Степан почав розповідати, проте не докоряв небожу за інтрижку з Галею, побоюючись посваритися з ним. Данило слухав, перепитував про найменші деталі та подробиці, щось обдумуючи й зіставляючи, а потім схопився та побіг до дверей.

– Ти куди, Данилочку? – здивувалася Уляна.

– До дідуся, – кинув він і швидко вискочив із хати.

Данило мчав до Лавріна, побоюючись, що його не буде вдома. Але приїхавши, побачив старого, який сидів біля входу в бурдюг і грівся на весняному сонці. Хлопець навіть злякався, помітивши, як сильно постарів дід за цей час: іще більше схуд, немов повільно всихав. Але, як і раніше, у його усмішці сяяв запал.

– Боже мій, нарешті ти, Даниле, об’явився! – вигукнув Лаврін, променисто усміхаючись. – Ну, сідай! Розповідай, де був!

– Ти здогадуєшся, де Ярина? – одразу запитав Данило, обнявши старого.

– Здогадуюся. Кепсько вийшло, – зітхнув старий. – Вона тоді до мене приїхала, усе розповіла і гірко плакала, шкодуючи про вашу сварку, просила допомогти помиритися, але…

– Що вона тобі розповіла? – здивувався Данило.

– Вона ж іще зовсім дитя – побачила тебе з Галькою й одразу ревнощами загорілася, витлумачила все по-своєму і по-своєму вчинила. А коли все обдумала, то зрозуміла, як жорстоко помилилася. Та ось тільки вже запізно було!

– До чого тут Галька? – не зрозумів хлопець.

– Тю! Ти що, так нічого й не зрозумів? Я тебе завжди розумнішим вважав, – усміхнувшись, мовив Лаврін, а потім детально переказав свою останню розмову з дівчиною.

– Боже, який же я був дурень! – гірко вигукнув Данило, нарешті все зрозумівши.

– Дуже влучне спостереження! – хихикнув Лаврін. – А головне – справедливе.

– Та де ця Галька, ця хвойда, взялася на мою голову, хай їй грець!? Це вона в усьому винна! – вигукнув Данило, з кожною хвилиною усвідомлюючи, яке дурне непорозуміння зруйнувало його щастя.

– Галя не така вже й винувата, – промовив дід. – Не шукай інших винуватців, бо це цілком твоя провина. Треба було думати, перш ніж гарячкувати. Ти ж старший за Ярину, а виявився дурнішим за неї. Щоб зрозуміти іншого, постав себе на його місце, спробуй уявити, що його гнітить і мучить, і тоді ти багато чого навчишся, Даниле. І якщо жінка зраджує, то спочатку спробуй знайти причину її вчинку, а якщо не знайдеш, то тоді вже й злися. А ти ні того, ні іншого не зробив!

– Вона в Аяза, – нарешті вимовив Данило, трохи впоравшись зі своїм розпачем. – Я це зрозумів одразу, коли дядько мені все розповів. Господи! Я ж навіть тут по-дурному подумав, що вона з ним добровільно втекла! І до тебе приїхав, щоб переконатися в цьому, бо ти останній, хто її бачив. Аяз вистежив Яринку й украв, щоб дошкулити мені. А я, як останній дурень, образився і поїхав, коли повинен був бути поруч із нею і захищати її!

– Тьху! – спересердя сплюнув Лаврін, роздратований такою дурною підозрілістю онука, проте не став йому докоряти, а дістав свою люльку.

– Я поїду її шукати. Я знайду мурзу і відберу в нього Ярину! – рішуче вигукнув Данило.

Лаврін гірко всміхнувся, подивився на онука, і його серце стислося від жалю – зовні Данило був незворушний, але в очах його застигла нестерпна мука. Випустивши клуб диму, старий мовив:

– Даниле, уже занадто пізно. Минуло вже стільки часу, що твоя Яринка давно татарину цьому дружиною стала. У них, мабуть, уже й дитя народилося!

– З чого ти взяв?

– Та тут великого розуму не треба! Я прожив довге життя, багато дівчат на своєму віку бачив, але такого сонечка, як вона, ніколи не зустрічав. Усякий чоловік був би радий, щоб таке сонечко йому в житті світило, ось і вкрав твою Яринку цей татарин! І чого б йому Яринку за дружину не взяти? Та й сама Ярина, уже, мабуть, до нього звикла. Бабська доля як лоза: за що зачепилася, навколо того й обвивається. Тому не буди лиха – упустив ти своє щастя, так не створюй ще більшого горя всім – і собі, і їй, і татарину цьому.

– Тобі легко радити! – вигукнув Данило, блиснувши очима. – Мені все одно, що вона йому дружина! Нехай і діти в них уже є, але я все одно заберу її! Вона моя наречена! Я сам винен у всьому і зроблю все, щоб повернути її. Плював я на все – мені потрібна моя Яринка!

– Знаєш, чому я весь свій вік прожив самотою? – усміхнувшись, запитав Лаврін. – Колись я попом був. І сім’я в мене була – дружина і п’ятеро дітей, рахуючи і твого дядька. Але одного разу на наше село налетіли татари. Мене тоді вдома не було. А коли повернувся, то знайшов замість своєї хати попелище, а всю мою родину, моїх парафіян, сусідів татари в неволю повели. Від горя я зовсім розум утратив і ледь віку собі не вкоротив, коли до мене несподівано підбіг дивом уцілілий Степан. Йому тоді вісім років було. Він устиг сховатися, а моя Оленка з дітками не встигли. Ось так мій син і врятував мене від гріха, і з тих пір я все своє життя йому присвятив – він для мене посохом став, на який я в горі обперся і втримався на ногах.