Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

продали її купцям на Муравському шляху. У них я й викупив Ярину, збираючись відпустити на волю. А коли дізнався, що ти її кинув, то вирішив залишити собі. Ярина жила весь цей час зі мною, а я намагався заслужити її кохання – мені хотілося, щоб вона стала моєю не примусово, а з власної волі. І перед тим, як минулої осені я пішов у похід на Польщу, вона погодилася укласти зі мною ніках, бо покохала. Але поки я воював, моя мати продала її на ринку рабів, і тільки Аллах відає, де зараз Ярина.

Цю розповідь Данило слухав мовчки, а потім встав і підійшов до свого бранця спереду, присівши навпочіпки. Він подивився мурзі в очі так, що бідному Аязові на мить здалося, що в оксамитових очах козака червоним світлом спалахнуло розпечене вугілля, але він відкрито і спокійно дивився Данилові в очі.

– Та хто ти такий, що насмілився її бажати і домагатися?! – загорлав Данило, втрачаючи розум від ревнощів. – Татарин поганий! Ще й одружитися з нею збирався, бусурманська собако! Та як ти взагалі посмів навіть дивитися на мою Яринку?!

– Пельку стули! Чи вона тобі забавка, що спочатку погрався з нею, а потім кинув, а тепер корчиш із себе ображеного і казишся від ревнощів? – презирливо огризнувся Аяз.

Данило миттю скипів і вже замахнувся, щоб врізати мурзі, коли чиясь рука міцно вхопила його за зап’ясток. Аяз скинув очі й побачив ще одного козака – такого старого і худого, що було дивним, як у нього вистачає сил утримати руку молодого і сильного Данила. «А це ще хто?» – з подивом подумав мурза.

– Даниле, не треба так. Якщо він татарин, то що ж, не здатний любити? І якщо він покохав Ярину так само щиро, як і ти, то ти не маєш права засуджувати його і мститися йому за це. У нього стільки ж прав на неї, скільки й у тебе. І він повівся з нею благородно, – промовив Лаврін, утримуючи онука за руку.

Данило вирвав свою руку, деякий час мовчав, усвідомлюючи, що дід має рацію, хоч це було йому не до вподоби.

– Він бреше, діду! Він не знає ні до кого ані жалості, ані поваги і зараз нам обом нахабно в очі бреше! Він або тримає Ярину в себе, або перепродав її кому-небудь іншому!

– Якщо хочеш, то я поклянуся тобі будь-якою клятвою, що це правда! – гірко всміхнувшись, відповів Аяз. – Моя мати була проти нашого шлюбу і тому відправила її на ринок рабів. Ризикну попросити тебе про милість – убий мене! Я не можу більше жити без неї!

– А самому зарізатися – кишка тонка чи хоробрості не вистачає? – зло запитав Данило, а потім різко вдарив Аяза в обличчя. – Та як ти міг дозволити, щоб твоя мати продала її?! Тебе мало на палю посадити! – він аж зайшовся від гніву.

Повисла тиша – Аяз спльовував кров із розбитої губи, Лаврін мовчав, а Данило важко переводив дух, обдумуючи, що робити далі.

– Де зараз твоя мати? – запитав Данило.

– Що ти задумав? – вигукнув Аяз, мимоволі злякавшись за матір.

– Не бійся! Я не підніму на неї руку, – осміхнувся Данило. – Просто розпитаю, кому саме вона продала Яринку.

«Материні слуги вже зовсім старі і діватися їм нікуди – вони повернулися жити до неї. Їх же можна допитати! О Аллаху, який же я дурний! Я вже давно міг це зробити сам!» – подумав Аяз, уторопавши, яку дурість учинив. Зараз Данило вб’є його і спокійнісінько поїде шукати Ярину. І неодмінно ж знайде, пройдисвіт!

– Ти тепер уб’єш мене? – запитав Аяз.

– Доведеться, Аязе-мурзо. У тебе є переді мною боржок, та й у мене перед тобою теж, і якщо я залишу тебе в живих, тоді ти неодмінно вб’єш мене. Так що у нас із тобою невеликий вибір, – похмуро відповів Данило.

– Даниле, я прекрасно розумію, що нам двом затісно в цьому світі через минулі образи, але все ж пропоную тобі угоду – давай разом поїдемо шукати Ярину! – несподівано запропонував Аяз.

– Мені не треба помічників!

– Тобі не треба суперників, а помічник стане в пригоді. Я знаю материних слуг в обличчя, а ти ні. Даниле, ми обидва завинили перед Яриною. Тож давай забудемо про помсту і разом спокутуємо заподіяне їй зло!

– Ярина тільки моя! Я сам звільню її. Без твоєї допомоги, – твердо відповів Данило, здогадавшись, що мурза хитрує, розраховуючи зберегти собі життя, а потім позбутися від нього.

– Ну, припустімо, примиритеся і поїдете разом шукати, знайдете її, а що потім? Як тоді свою красуню поділите? Чи порубаєте один одного, соколики? – дивлячись то на внука, то на мурзу, вкрадливо запитав Лаврін. А потім хихикнув: – Чи вчините так, як Соломон – навпіл її розрубаєте?!

Повисло мовчання. Аяз і Данило дивилися один одному в очі з німим запитанням: як поділити кохану, коли знайдуть її? Вихід тільки один – вирішити цю дилему на шаблях.

– Нехай Яринка сама вирішить, з ким із вас двох залишиться, – порадив Лаврін. – Тільки ось доведеться змиритися з будь-яким її рішенням!

– Я згоден на це, – відповів Аяз після короткого роздуму. – Я обіцяю, а якщо хочеш – заприсягнуся, що не стану мстити тобі за минулі образи і відступлюся від Ярини, якщо вона обере тебе.

Данило хмикнув і задумливо подивився вдалину.

І Данило, і Аяз прекрасно розуміли: якщо зараз дадуть один одному слово, то обом доведеться його дотриматися – кожен погодився б краще вмерти, ніж вчинити безчесно. Але в той же час обидва не довіряли один одному, хоча й кожен з них розумів, що має потребу в іншому. Але кожен із суперників був твердо впевнений – Яринка віддасть перевагу саме йому, тому що в обох були вагомі підстави розраховувати на це.

Але ось Данило таки зважився – підійшов до Аяза та дістав кинджал.

– Мені не треба твоєї клятви, – промовив він, дивлячись мурзі в очі. – Досить твого чесного слова, Аязе, – з цими словами Данило перерізав ремінці, якими були зв’язані руки мурзи.

– А мені – твого, Даниле, – у тон йому відповів Аяз, розтираючи зап’ястя. – Поїхали зараз до мене в улус. Уже вечоріє, заночуємо в мене, а завтра на світанку поїдемо.

Суперники, хоча тепер уже не суперники, а компаньйони, у супроводі Лавріна вирушили до улусу, але їхали в мовчанні, тим більше, що кожного з цих двох терзали і сумніви, і досада. Аязові було прикро від того, що йому не вистачило рішучості: «Цього