Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Хто сказав тобі?

– Одна служниця. Не знаю її імені, – збрехав Данило.

– Брешеш! Це моя дружина! Тільки вона могла це знати! – вигукнув Аяз, і очі його спалахнули від гніву. «Вона ж знала з самого початку і мовчала! – думав він. – Якби вона сказала мені це раніше, то я б уже давно сам знайшов Ярину! А тепер я не можу порушити даного слова!»

– Не гнівайся на свою дружину і не вини її, Аязе-мурзо, – незворушно промовив Лаврін, попихкуючи люлькою. – Будь-яка баба на її місці змовчала би. Усе-таки ти її чоловік, і їй не хочеться ділити тебе з іншою.

Аяз насупився, усвідомивши, що старий має рацію.

– Тоді їдемо до Бахчисарая, – промовив Аяз, приборкавши свій гнів. – Тільки ось буде дуже непросто змусити євнуха говорити – він пройдисвіт і мерзотник.

– Угу. А хіба вас двох це зупинить? – усміхнувся Лаврін.

Золото випробовують вогнем, жінку – золотом, а чоловіка – жінкою.

Одного квітневого дня Іслям збирався на полювання, коли до стайні прийшов Шахін. Ясна річ, у супроводі Ярини.

– Батьку, дозволь мені поїхати з тобою, – шанобливо попросив хлопчик.

– Ти ще малий, мій соколе! – лагідно мовив Іслям.

– Тату, зі мною поїде Ківілчам! Вона нагляне за мною краще, ніж капи-кулу.[72]

– Шахіне, вона не вміє поводитися з кіньми.

– Мій повелитель знає про мене дуже мало, – сміливо промовила Яринка. – Я з дитинства їжджу верхи, і ще не було випадку, щоб я не змогла впоратися з конем. У мене навіть був власний кінь, на якому їздила тільки я!

Хан глузливо глянув на дівчину – Яринка з’явилася у стайню в новій шовковій сукні смарагдово-зеленого кольору, приховавши голову й обличчя покривалом і чадрою з тієї ж тканини. І тільки її очі загадково сяяли над шовком. Мимоволі Іслям замилувався її очима, красиво підведеними сурмою. Саме зараз із його свідомості зникло порівняння з дикою кішкою, тому що ці очі дивилися на нього зухвало і в них було стільки запалу, що серце старого хана чомусь прискорено забилося. Але він швидко вгамував його стукіт і з презирством відповів:

– Ти навіть не зможеш вивести коня зі стійла!

– А якщо я не просто виведу, а ще й осідлаю, то тоді мій падишах візьме Шахіна і мене з собою? – зухвало спитала Яринка.

Конюхи здивовано поглянули на дівчину, а сам Іслям сторопів від такого нахабства.

– Що ж, – промовив хан, – спробуй осідлати! Якщо осідлаєш, то поїдеш зі мною! І ти, Шахіне.

Крихітка-султан захихотів і задоволено потер долоньки, не сумніваючись, що тепер неодмінно поїде. Яринка спокійно рушила уздовж ряду коней, Шахін дріботів слідом. Дівчина пройшла повз чудових білих жеребців із пофарбованими в червоний колір хвостами і гривами, яких впрягали у візок, коли хан виїжджав у місто, і зупинилася біля жеребця світло-сірої масті, який презирливо на неї покосував. Дівчина зрозуміла, що цей кінь розумний і гордий, тож на такому їздити – справжнє задоволення.

– Шахіне, він тобі подобається? – запитала Ярина і, коли хлопчик ствердно кивнув, додала: – Давай сюди локму!

Шахін дістав вузлик, а Ярина, узявши одну солодку кульку, простягнула її коню. Той спочатку форкнув, а потім принюхався і з’їв частування з її долоні.

– А тепер ти його пригости, – сказала Яринка.

Шахін простягнув коню локму, але спочатку заверещав від страху й відсмикнув долоньку, коли кінь потягнувся до частування, але потім осмілів, знову простягнув ручку і засміявся від задоволення, коли кінь, полоскотавши його маленьку долоньку губами, забрав частування. Йому так сподобалося годувати коня, що він згодував йому всю принесену локму.

– Ми з султаном беремо цього коня, – гордовито сказала Ярина, витираючи Шахіну забруднені ручки.

– Бікеч, це гарячий кінь, є сумирніші, – обережно підказав конюх.

– Подай сідло! – твердо наказала Яринка.

Іслям невдоволено спостерігав, як дівчина вміло осідлала коня, легко стрибнула в сідло й посадила Шахіна поперед себе, ніжно й міцно притиснувши його до грудей. Шахін світився від щастя, гордовито сидячи попереду своєї няньки. «Що ж! Домовленість є домовленість», – подумав він.

Іслям зі своїм почтом виїхав із палацу. Ярина їхала одразу за ханом і жадібно озиралася на всі боки – усі ці місяці їй пристрасно хотілося вийти за високі палацові стіни, тому вона й намовила Шахіна напроситися на полювання. Але хан наказав їм залишатися в його власному маленькому будиночку в околицях Бахчисарая. Проте вони цим не засмутились, а непогано провели день, гуляючи на волі під куполом яскраво-синього безхмарного неба в обіймах чудової кримської весни, напоєної пахощами квітів жасмину і мигдалю.

Увечері Іслям повернувся до будиночка, вирішивши заночувати в ньому. Йому доповіли, що Шахін і Ярина не схотіли повернутися до палацу і зараз сидять у саду. «Ох, і навіщо я їй дозволив?» – думав хан, досадуючи, що необачно попався на хитрість своєї бікеч, виконавши її примху, і пішов у садок. Ледь побачивши його, Шахін кинувся йому на шию, почав із захватом розповідати, як няня вчила його їздити верхи. І він сам правив конем! Щоправда, няня дозволяла йому пускати коня тільки кроком. Іслям із усмішкою слухав його, милуючись, як сяють очі сина, як він щасливо усміхається, а потім повів його в дім.

Наступного ранку Іслям повернувся до Бахчисарая, і згодом часто їздив на прогулянки з синами, при цьому охоче брав із собою і Ярину. Дівчина, помітивши цю м’якість, відчула маленьке задоволення – приємно, коли вийшло змусити хазяїна зважати на себе!

Одного червневого дня Іслям повертався з полювання з синами та Яриною. І дорогою наздогнав вершників, які теж прямували у місто. Вершники спішилися і схилилися в шанобливому поклоні. Іслям під’їхав ближче і з подивом упізнав Аяза-мурзу. Ярина, яка їхала слідом, теж підняла очі й завмерла – вона не помітила Аяза, її погляд ковзнув далі й зупинився на Данилові. Руки дівчини затремтіли, а серце прискорено забилося. А Данило все не піднімав голови, схилившись у поклоні перед ханом.

Напевно, Аяз був єдиним підданим, якого Іслямові пристрасно хотілося бачити мертвим – незліченні скарги на витівки молодого мурзи, його сваволя отруювали йому життя. Однак стратити сина мансурського бея він не ризикував, тому постійно шукав компроміс між пограбованими і скривдженими підданими та їхнім кривдником.