Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

А Данило мучився ревнощами: «Невже Ярина і справді погодилася піти за нього?! Дід мав рацію… Ні, напевно, вона погодилася від безвиході. Він силою її примусив! Треба бути обережним – він здатний на будь-яке віроломство».

Лаврін їхав між Аязом і Данилом і нишком поглядав на обох. Поки онук репетував і гарячкував, він уважно спостерігав за Аязом і зрозумів, що татарин аж ніяк не мерзотник, скоріше навпаки – йому притаманні шляхетність і справедливість, хоча він і не позбавлений жорстокості й хитрості. Та хто ж їх позбавлений – усі такі! «Когось він мені нагадує, цей татарин, – думав старий. – Хоча далеко шукати не треба – у чомусь він подібний на Данила. Обидва вони зліплені з одного тіста і завжди за будь-яку ціну домагаються свого. Ох, хоч би біди з цього не вийшло – хоч обидва й поклялися, та кожен із них неодмінно знайде для себе лазівку. Господи, убережи їх обох від гріха!»

Їхати довелося досить довго, тому що Данило завбачливо відвіз Аяза далеко від кочовища. І коли вони з’явилися в улусі, то назустріч Аязові вибігла стривожена Гюльнур.

– Я так хвилювалася за тебе! – шепотіла вона, обнімаючи чоловіка. – Де ти так довго був? Ой, де це ти так? – запитала жінка, помітивши розбиту губу.

– Нічого страшного. Таке буває, Гюльнур, – відповів Аяз, відводячи очі. «І як я тепер скажу їй, куди зібрався їхати?» – думав він, картаючи себе.

– Аязе, хто це? – неголосно запитала Гюльнур, помітивши двох нежданих гостей. Вона зрозуміла, що це козаки, і злякалася, оскільки чула про них багато недоброго.

– Це Данило, наречений Ярини, – промовив Аяз, не зметикувавши збрехати. – А це його дід.

Гюльнур і бровою не повела, чемно привіталася з гостями, а ті розкланялися перед нею. Данило уважно і відверто роздивлявся Гюльнур, яка зніяковіла, бо не звикла до таких чоловічих поглядів, і запитав в Аяза українською мовою:

– Це твоя дружина?

– Угу.

– І на біса тоді тобі інші?!

Гюльнур нічого не зрозуміла, але стривожилася, інтуїтивно відчувши, що поява цих козаків не випадкова, тому вирішила допитати про це чоловіка.

– Аязе, скажи мені правду, навіщо тобі знадобився Яринин наречений? – прямо запитала жінка, прийшовши пізно ввечері до його намету.

Але Аяз мовчав і тільки винувато відводив очі.

– Чому ти мовчиш?

– Ми вирішили знайти слуг моєї матері, щоб дізнатися у них, кому вони продали Ярину, – вичавив із себе Аяз, розуміючи, що марно приховувати правду.

– А потім?

– Це неважливо! Але я обіцяв допомогти Данилові.

– Брешеш! – вигукнула Гюльнур, і її завжди лагідні очі загорілися гнівом. – Ти нікому не збираєшся допомагати, крім себе! Навіщо ти здибав цього козака? Ти ж розумієш, що Ярина не любить тебе, і тепер знаєш, що у неї є наречений, і все одно збираєшся їхати по неї?! Навіщо ти гнівиш Аллаха? Аязе, мені це набридло. Вибирай: або я, або вона!

– Я пообіцяв допомогти і не можу відмовитися від своєї обіцянки. Краще йди до Арслана, – наказав Аяз.

Гюльнур метнула на нього лютий погляд, але нічого не відповіла і вийшла. «Ну, Аязе, ти ще пошкодуєш про це! Та скільки ж ти будеш отак принижувати мене?!» – гнівно думала молода жінка.

На світанку Гюльнур вислизнула зі свого намету й поспішила до кибитки, у якій розмістили двох козаків. Данило вже прокинувся і саме вмивався. Жінка швидко підійшла до нього, прошепотівши: «Не оглядайся, ефенді, і не кланяйся мені», а потім узяла глечик і почала зливати йому воду.

– Ти зібрався їхати з моїм чоловіком шукати Ярину? Чи не так? – неголосно запитала Гюльнур, боязко позираючи на всі боки.

Данило нахмурився – його насторожив такий таємний візит дружини мурзи. Але все ж відповів:

– Так, пані.

– Але де ви збираєтеся її шукати?

– Знайдемо слуг матері твого чоловіка і допитаємо їх.

– А що ви збираєтеся робити потім, коли знайдете її?

– Ми вирішили, що Ярина сама обере, з ким залишиться, – зніяковіло відповів Данило. «Господи, яка ж Аяз сволота! Стягує всіх своїх баб в одну купу і не соромитися їм в очі дивитися», – подумав він, чомусь відчуваючи сором і незручність перед Гюльнур.

– Я зрозуміла. Знаєш, ефенді, не дивлячись ні на що, між мною і Яриною зав’язалася дружба. Звичайно, ми не були з нею близькими подругами, але мені відомо, що весь цей час вона кохала тільки тебе. Тому ти повинен утекти від Аяза і першим знайти її, а я підкажу тобі, де починати шукати. Свекруха наказала відвезти Ярину до кизлара-агаси ханського гарему Ферхата-аги. Отже, їдь у Бахчисарай і знайди євнуха – він один знає, де зараз Ярина. Нехай допоможе тобі Аллах! – швидко промовила Гюльнур, поставила глечик і поспішно попрямувала геть.

А Данило аж сплюнув із досади. «Ох, де чорт не зможе, там баба допоможе. Вчасно ж вона це розповіла! Доведеться тепер розповісти мурзі правду, раз слово дав!» – з досадою подумав він, розуміючи, що не зможе приховати ці відомості від Аяза, бо йому самотужки не дістатися не те що до євнуха, а навіть до Бахчисарая.

Аяз так і не дізнався про цю розмову – прокинувшись і поснідавши, він у супроводі Данила і Лавріна покинув свій улус. Із ним поїхав Бійтемір, уперше знехтувавши наказом свого вихованця. Гюльнур же вирішила залишитися в улусі, хоча Аяз і наказував їй повернутися до Феррах-Кермена і збирався завезти її туди по дорозі. «Ти мені більше не указ! Буду жити там, де забажаю! Так що забирайся звідси і не докучай мені», – замість прощання зарозуміло заявила Гюльнур.

Аяз поспішив забратися, розуміючи, що дружина ніколи не пробачить йому цього вчинку. Але надія повернути кохану пересилювала в ньому і совість, і сором перед дружиною.

Увечері Данило сидів біля багаття поруч із мурзою і вагався – він розумів, що може поставити Гюльнур у незручне становище перед чоловіком. Але й мовчати теж не можна було.

– Хто такий кизлар-агаси Ферхат-ага? – нарешті запитав Данило.

Аяз усміхнувся – він прекрасно пам’ятав Ферхата, бо в дитинстві разом із маленькими султанами, пустуючи, не раз дражнив його, обливав водою або закидав камінням, утім, як і інших слуг. Ферхат, тоді ще простий євнух, вельми покірливо зносив знущання високородних бешкетників.

– Це начальник ханського гарему, – відповів він. – Влада у нього невелика, але загалом він має вплив і прихильність і хана, і ана-беїм. А навіщо це тобі знати?

– Аязе, ми поїдемо до цього