Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
– Ох, пане, а ти зміг би спокійно чекати, поки твоєю сестрою хтось натішиться, награється, а потім кине її?! – вигукнув Ярема.
– Поет влучно сказав, що молодій жінці краще стріла в бік, ніж старий під боком,[71] – усміхнувся Мустафа. – Я прекрасно розумію твоє обурення, але тут ти справді нічого не зможеш вдіяти. Краще вислухай мою пораду: Сіразі я знаю давно – він купує у мене мазі й бальзами для султанш, і ми обидва на цьому непогано заробляємо. Я знаю, що він пристрасно любить гроші. А ще дуже не ладнає з кизларом-агаси Ферхатом. Здається мені, що твоя сестра опинилася в наложницях саме завдяки Сіразі – якби це було не так, то він неодмінно допоміг би тобі, щоб досадити Ферхату. Тому поживи поки в нас – не хвилюйся, ти нас не обтяжиш. І повір мені, що настане той день, коли Сіразі сам прийде до тебе і запропонує викупити твою сестру, бо вона стане непотрібною. Якщо у тебе не вистачить грошей, то я їх охоче тобі дам. Тільки прошу тебе, Єреміє, запасись терпінням, не гарячкуй і не роби дурниць, – суворо попередив Мустафа, використовуючи Васька як перекладача. – Інакше нашкодиш у першу чергу своїй сестрі.
Ярема гірко зітхнув, погодився й подякував, але від грошей відмовився: «У мене є близько ста п’ятдесяти талерів і Яринин аргамак, а він дуже дорого коштує. Завтра ж його продам!» Але Мустафа порадив йому поки не поспішати.
Залишившись жити в Бахчисараї, Ярема нудився – зайнятися йому було нічим, бо Васько знову став учнем свого батька і проводив за цим заняттям весь свій час. Тому хлопець часто блукав вулицями міста або навколо ханського палацу.
До речі, Васько таки послухався поради батька і сходив одного вечора до Софії. Невідомо, як саме у них відбувалося примирення, але восени ці двоє зібралися повінчатися.
Поживши деякий час у родині Васька, Ярема зрозумів, якою непересічною і цікавою з будь-якого погляду особистістю є лікар Мустафа. Крим він залишив у юності і близько десяти років поневірявся в чужих краях. А потім повернувся таким самим жебраком, як і поїхав. Проте в голові Мустафи містилося дещо, цінніше за золото, – знання і вміння лікаря. Цього Мустафа навчився на чужині і, повернувшись додому, так успішно зайнявся лікуванням, що розбагатів. Воно й не дивно – він ніколи не гребував будь-якою винагородою за свої послуги, але ніколи і нікому не відмовляв у допомозі, навіть незаможним. Щоправда, таке ревне дотримання клятви Гіппократа було не зовсім щирим – лікуючи бідняків, Мустафа випробовував на них різні способи лікування. Його міркування були цинічні, але, з іншого боку, логічні і в чомусь справедливі: «Усе одно бідняк помре, бо йому ні на що лікуватися. А я даю йому шанс вижити!» – говорив він. І дуже часто Мустафі вдавалося поставити на ноги навіть тих тяжкохворих, які й самі вже не сподівалися одужати.
Але єдине, що викликало невдоволення Мустафи своїм загалом успішним життям, так це багата клієнтура. Його слава успішного лікаря не давала спокою колегам-мусульманам: як це так – до невірного звертаються багаті клієнти?! Мустафу почали цькувати, і багаті городяни остерігалися лікуватися в нього – а раптом Аллах покарає?! Тож йому не залишалося нічого іншого, як прийняти іслам, чим він одразу вирішив кілька своїх проблем.
Щоправда, Мустафа дійсно був абсолютно байдужий до будь-якої релігії. За своє насичене пригодами життя він бачив чимало людських страждань та болю, і тому часто в колі сім’ї богохульно говорив: «Де був Бог або Аллах, коли я тримав життя хворого в своїх руках? Їх не було поруч, а я був і зберіг його!» Така самовпевненість і породила в ньому невір’я в будь-якого Бога і презирство до будь-якої релігії.
Спочатку Ярему вражала суперечливість натури Мустафи: з одного боку, це була цинічна, нахабна й гостра на язик людина, але з другого – у його душі завжди знаходило відгук чуже горе, він робив добро, ретельно приховуючи свою чуйність під маскою насмішника і безбожника.
Одного дня Ярема знічев’я огинався біля Мустафи, який готував ліки у своєму флігелі.
– Скажи мені, пане, а чому ти не віриш ані в Бога, ані в Аллаха? – відверто запитав Ярема.
– Я звик довіряти тому, що бачу на власні очі, Єреміє. А ні Христа, ні Аллаха я ніколи не бачив. Так чому ж я повинен у них вірити?
– Але хіба обов’язково бачити, щоб вірити? Мені священик говорив, що блаженні ті, які не бачили, а увірували!
На це Мустафа тільки хмикнув.
– Та поглянь на мене, пане, – вигукнув Ярема. – Хіба не допоміг мені Господь знайти сестру? Якби мій хрещений не був знайомий із твоїм сином, то я б не потрапив до тебе.
– Дотримуючись твоїх міркувань, можу лише зауважити, що якби твоя мати не віддалася твоєму батькові, то в тебе б і клопоту зараз не було, – похабно заявив Мустафа і зареготав, бо Ярема обурено на нього подивився. – Не гнівайся, Єреміє! Це я пожартував. Але якщо слідувати твоїм міркуванням, то Божий промисел можна приплести до будь-якого ланцюжка звичайних збігів. Адже все, що відбувається в нашому житті – звичайні збіги, і ніякого промислу Божого тут немає. Повір мені, я безліч таких збігів і чудес бачив за свій вік, тільки ось люди замість здорового глузду воліють вірити в Провидіння, як ти. Вочевидь, їм так зручніше.
– Але ж це справді так! – вигукнув Ярема. – Тільки Господь мені допоміг!
– Припустимо, це так, але тоді чому твій Бог так опікується твоєю бідою, коли у нього тисячі таких самих сердег? Невже ти такий особливий з них усіх?!
– Може, тому, що я ані на мить не сумнівався в Ньому і вірив, що Він не залишить мене і допоможе мені, – відповів Ярема. – По моїй щирій вірі Бог послав мені свою милість.
– А якби ти вірив нещиро, то не послав би?
– Не знаю! – зніяковів Ярема, бо геть заплутався і вже пошкодував, що почав цю розмову. – Просто я не уявляю собі, як можна не довіряти Богові!
– Не стану тебе переконувати, бо це марна справа, тільки даремно витрачу час і сили, адже кожен із нас усе одно залишиться при своєму! – мовив Мустафа. – Краще подай мені он ту пляшечку. Ні, не ту! Із зеленого скла!
– А що ти робиш, пане? – запитав Ярема, щоб уникнути неприємної теми.
– Ефенді! Говори мені ефенді, – поправив його Мустафа. – Те,
