Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Твоєї сестри тут давно вже немає, ефенді. Моя свекруха, прагнучи перешкодити її шлюбу з моїм чоловіком, відправила її до кизлара-агаси ханського гарему Ферхата. Але мені не відомо, як далі склалася її доля, і я сумніваюся, що вона досі в ханському гаремі. Я щиро співчуваю тобі, ефенді, але це все, чим я можу тобі допомогти. Нехай змилується над тобою Аллах! – мовила жінка і поквапилася піти, бо на них уже почали звертати увагу перехожі.

Ярему лихоманило від почутого. Він так сподівався, що швидко забере Ярину, повернеться з нею додому до Любоньки, і нарешті всі їхні біди скінчаться. А тепер його охопило почуття безвиході – як дізнатися, де сестра? А як забрати її з гарему, якщо вона досі там? Васько задумливо дивився вдалечінь, щось обмірковуючи, а потім рішуче мовив:

– Поїхали до Бахчисарая. Там є одна людина, яка має в гаремі хороших знайомих і не відмовиться допомогти хоч щось дізнатися про долю Ярини.

– А хто це? – здивовано запитав Ярема.

– Не важливо. Поїхали!

Опинившись у столиці, Васько привів Ярему до якогось будинку в християнському кварталі в Ескі-Салачіку.[68] Повагашись, він постукав у хвіртку. Йому відчинила служниця. Васько рішуче увійшов у двір. Ідучи за приятелем, Ярема опинився на маленькому обійсті перед акуратним одноповерховим будиночком, до якого примикав флігель із окремим входом, за яким розкинувся невеликий садок.

З флігеля вийшов високий срібнобородий старий з пронизливими чорними очима і носом з горбинкою. Ледь побачивши Васька, старий здивовано вигукнув, і його очі засвітилися і здивуванням, і мукою, і радістю. «Та це ж його батько!» – здогадався Ярема, бо в око одразу впала разюча подібність Васька і старого.

– Василю! Синочку! – схвильовано мовив старий, і в його чорних очах зблиснули сльози. – Теміс! – крикнув він.

Із дому вийшла літня, сувора на вигляд жінка, побачила Васька – і губи її затремтіли, з очей бризнули сльози, вона кинулася його обнімати. Ярема зрозумів, що це мати його приятеля. Хлопець дивився, як батьки міцно обнімають Васька, як мати дивиться на нього зі сльозами радості на очах, і відчував себе зайвим.

– Василю, невже ти повернувся? – запитав старий.

– Ні… батьку, – Васько насилу вимовив це слово. – Я не збирався повертатися. Моєму приятелю необхідна твоя допомога, і саме тому я приїхав. Я сподіваюся, що ти не відмовишся допомогти.

– Василю, в ім’я Боже прошу тебе, не залишай нас! – вигукнула Теміс. – Адже всі ці десять років не було й дня, щоб я не плакала! Ну, прости вже свого батька! Мустафо, що ти мовчиш? Ну, не можна ж так! Він же твій син!

– Синку, залишся з нами! Мати скоро осліпне від сліз! Нехай усе, що було, залишиться в минулому! Прости мене, Василю! – сухо мовив батько.

Васько відкрив було рота, щоб відмовитися, але тут Ярема, який збагнув, у чому справа, вирішив утрутитися. Він відтягнув приятеля вбік і гнівно зашепотів:

– Ти що, дурень! У тебе ж є батьки, а ти від них відвертаєшся!

– Ти не знаєш, що між нами сталося, а лізеш! – гнівно відповів Васько. – Якщо я сказав, що не повернуся додому, то не повернуся!

– Та скільки ж ти ще безрідним будеш?! – обурено прокричав Ярема. – Я виріс сиротою і багато віддав би, щоб мої батьки були живі, бо натерпівся горя без них, а в тебе є і батько, і мати, а ти відвертаєшся від них! Не знаю, що у вас таке сталося, але хіба воно варте того, щоб відмовитися від батьків? Ти хоч матір пожалій! Поглянь, як вона гірко плаче!

Васько озирнувся – батько з матір’ю стояли на порозі, і в очах обох старих застигла надія, що він передумає. Чоловік зітхнув – йому несила було боротися з самим собою. А потім підійшов до матері, винувато на неї дивлячись. Але Теміс не треба було слів, вона обняла його, прошепотівши: «Синочку мій!», і повела в дім. Зате Мустафа задоволено всміхнувся і поманив Ярему до себе.

– Я так розхвилювався, що зовсім забув представитися, ефенді, – звернувся старий до Яреми. – Моє ім’я – Мустафа, і я лікар. А ти хто такий?

Ярема назвав своє ім’я.

– Я так розумію, що тепер у мене перед тобою дуже великий борг, ефенді, – улесливо усміхаючись, промовив старий. – А ходити в боржниках я не звик. Ходімо в дім, і ти мені розкажеш, що ж привело вас у Бахчисарай. Час у нас є – моя дружина ще довго буде ревіти і голосити, поки всмак не намилується нашим блудним сином.

Ярема не до кінця зрозумів Мустафу, бо не встиг до пуття вивчити татарську у Васька. Тоді старий покликав сина й, уважно вислухавши історію Яреми, мовив:

– Я знайомий із Сіразі-агою, другим головним євнухом у гаремі. Завтра запрошу його до себе, і ти розпитаєш у нього про свою сестру, – а потім звернувся до сина: – Як прожив ці роки, синку?

– Стерпно, – відповів той.

– Твоя Софія овдовіла! – хитро підморгнув йому батько. – Уже третій рік, як удовою ходить! Її чоловічка, приятеля твого, я з особливим задоволенням лікував, коли він захворів.

– Батьку! – обурено вигукнув Васько, вирішивши, що батько навмисно заморив його суперника.

– А так йому й треба! Нічого було на чужому горі сім’ю будувати! І дітлахи його померли! Та не дивись ти на мене шулікою, – додав Мустафа. – Не зміг я ані малюків, ані татка їхнього врятувати. Хоча всі сили і вміння доклав! Занадто пізно Софія до мене прийшла – усе соромилася та переживала, що я відмовлю їй, – і тут же, двозначно усміхнувшись, порадив: – Ти б увечері до неї сходив. Здається мені, що вона зовсім не відмовиться тебе бачити, ця вдова!

– Батьку! Так як тобі совісті вистачає?!

– Совість – це така непотрібна річ, якою обтяжують себе такі дурні, як ти.

– Через те, що тобі хотілося легко жити, я втратив і Софію, і з дому пішов! – гнівно вигукнув Васько. – Усе моє життя пішло шкереберть через те, що ти змінив віру!

– Так, змінив. Й анітрохи про це не шкодую! Мені байдуже, в якого Бога вірити, а ось податок на ханських наложниць[69] платити треба! А яка мені від