Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

Сіразі дратувала ця вроджена гордовитість Ярини. «А чорти б ухопили цей її гонор! – думав він, згадуючи лайки своєї батьківщини. – Ну чому Аллах дає деяким людям такі блискучі можливості, але позбавляє їх хитрості?! Була б вона хитрішою, то давно б спокусила хана!»

А Ферхат несподівано повівся з Яриною догідливо й навіть повернув раніше відібрані коштовності. Насправді він зачаївся, розуміючи, що дівчина лише знаряддя в руках його конкурента, і вичікуючи зручного моменту завдати удару у відповідь.

Іслям про людське око поводився з Яриною так, як належить поводитися з улюбленою наложницею – робив подарунки і часто запрошував її до своїх покоїв. При цьому завжди наказував приводити з собою Шахіна – люблячий батько розумів, що дитині ці відвідування нагадують той щасливий час, коли була жива його матір.

Спостерігаючи за дівчиною, хан помічав, що вона вельми гонорова. Справді, Яринка, спілкуючись із Латіфою, переймала у неї манеру спілкування та поведінки, удосконалюючи те, чим нагородила її природа. Адже у шляхетної султані було чого повчитися не тільки Ярині, а й будь-якій іншій жінці. Але це не тішило Ісляма – він ненавидів дівчину, вважаючи її корисливою, проте терпів заради сина.

Одного разу хан вечеряв у товаристві Ярини і Шахіна. Поглядаючи на сина, Іслям не міг не визнати, що хлопчик змінився – Шахін акуратно їв, намагаючись не забруднитися, а раніше обов’язково вчиняв яку-небудь капость за столом. Наївшись, хлопчик підійшов до батька і щось пошепки запитав. Іслям здивовано скинув брови, але ствердно кивнув. Тоді Шахін дістав із кишені перстень і, ніяковіючи, простягнув його Яринці зі словами: «Це тобі!» Дівчина здивовано подивилася на Шахіна, потім перевела погляд на хана, не зважуючись прийняти подарунок.

– Мій син хоче зробити тобі подарунок, Ківілчам, – холодно промовив Іслям. – Ти не маєш права відмовлятися.

Ярина знала, що всіх членів династії Ґераїв з самого дитинства привчають до щедрості – у цьому проявилося прагнення татарського народу бачити майбутнього щедрого правителя. Шахін не був винятком – Яринка частенько вчила його ділитися своїми ласощами з сестрами і братом. І ось зараз малий продемонстрував засвоєні уроки, обдарувавши власну наставницю. Він урочисто вдягнув Ярині каблучку на палець. Дівчина дивилася на масивну золоту каблучку з овальною вставкою із золотисто-коричневого, напівпрозорого каменю, у якому дивним чином застигли бульбашки.

– Тобі подобається? – стурбовано запитав Шахін.

– Дуже! Дякую тобі, мій дорогий! – подякувала Ярина, до глибини душі зворушена цим вчинком, і поривчасто обняла хлопчика. Іслям уважно дивився на них – йому добре було видно, якою ніжністю при цьому світилося обличчя дівчини. І тут хан Іслям Ґерай нарешті усвідомив, що насправді зробило Ярину улюбленою нянею! «Ось чому Шахін так до неї тягнеться – вона любить його, як молодшого брата, – думав він. – Адже дитину складно обвести навколо пальця підлещуванням. Діти одразу відчувають фальш».

– А що це за камінь? – запитала Ярина, відпустивши Шахіна.

– Це… – хлопчик зам’явся. – Забув! Але він такий же сонячний, як і ти!

– Це бурштин, – сухо підказав хан.

– Так! Бурштин! І коси в тебе з бурштину! – вигукнув Шахін, погладивши долонькою одну з Ярининих кіс, перекинуту на груди.

– Кажуть, що бурштин – це небесна роса, що впала на землю, – устромив своє хрюкало в розмову й Сіразі, який прислуговував їм. – Мій султане, ти зробив чудовий подарунок своїй няні. Зі смаком і значенням! Кажуть, що сам Ібн-Сіна вважав бурштин лікувальним, а невірні вважають, що цей камінь захищає від чаклунства.

– Ніщо на землі не відбувається без волі Аллаха і відома його, – сухо сказав Іслям.

– Істинно так, мій падишаху! – відповів Сіразі, скромно опускаючи очі.

Несподівано Яринку від слів євнуха охопив смуток. Згадалися залитий місячним сяйвом берег Дніпра, спів солов’їв і Данило. «Нехай цей ладан і корінь одолень-трави бережуть тебе, мій вогнику, від бід», – сказав він їй тоді. Мимоволі рука Ярини потягнулася до шовкового шнурка з ладанкою. «Господи! І двох років не минуло з того вечора, а здається, ніби пройшли століття, і я все не можу забути його! Боже, як же хочеться знову повернутися в ту чарівну ніч і знову обняти його! Де ж зараз Данило?! Чи згадує мене хоч іноді?» – гірко думала дівчина, мнучи в пальчиках ладанку. І тут вона відчула на собі погляди. Піднявши голову, Ярина побачила, що хан та євнух допитливо на неї дивляться, помітивши її смуток.

– Що в тебе на шиї, Ківілчам? – запитав Іслям.

– Ладанка.

– А хто подарував тобі ладанку? Я знаю, що в твоїй країні носять ладан, освячений на мощах ваших святих, вважаючи, що це марновірство рятує від хвороб і чаклунства. І зазвичай такі ладанки дарують дуже близькі люди.

– Ти вгадав, мій повелителю, цю ладанку мені подарувала дуже дорога для мене людина, – чесно відповіла Яринка.

– І хіба допомогла тобі ця ладанка уникнути неволі? – насмішкувато спитав Іслям, а потім звернувся до сина: – Запам’ятай, Шахіне, правовірний мусульманин завжди перебуває у твердій упевненості в тому, що все в цьому світі відбувається лише з ласки Аллаха. Ніхто нікому не може нашкодити або принести користь, якщо Аллах не хоче цієї шкоди або користі. Пророк (хай благословить його Аллах і вітає) так наставляв свого двоюрідного брата, Абдуллаха ібн Аббаса: «Май на увазі, якщо цілий народ збереться, щоб нашкодити вам, то він не зможе заподіяти вам шкоди, крім як із дозволу Аллаха. І якщо всі люди зберуться, щоб принести вам користь, то і цього не станеться, якщо Аллах захоче інакше». Тому всі обереги безсилі перед волею Всевишнього.

– Мій великий хане! Ти абсолютно мудро сказав, – улесливо підтримав його Сіразі. – Правовірний повинен повністю довіряти Аллаху (Преславний Він і Величний). Вважати що-небудь поганою ознакою – це вже віра в погані прикмети, які Пророк (хай благословить його Аллах і вітає) оголосив брехнею і назвав одним із видів ширка,[63] і це гріх. Християни в цьому сенсі дурні й забобонні, поклоняючись трупам та іконам!

Яринка не знала, що таке ширк, але загальний зміст висловлювання євнуха був їй зрозумілий. «От негідник! Він же сам колись був християнином, а потім зрадив Христа, і ще дозволяє собі насміхатися!» – гнівно подумала вона і гордовито відповіла:

– Хай вибачить мені мій хан падишах мою сміливість, але в Святому Писанні сказано: «Господь – надія моя, і Всевишнього ти обрав за оборонця собі». Християни