Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Але з чого ти взяла, що вона кохає мене і чекає?

– Та якби вона тебе не кохала, то не віддала б свій образок. Такими речами не жартують і не розкидаються і просто так їх не дарують! І ніхто між вами ніколи не стане – ні татарин цей, ні недоля. Тільки хочу тебе, синку, попросити: ти, як повінчаєшся зі своєю Яриною, привези її сюди – нам із твоїм батьком хотілося б на неї подивитися, – усміхнувшись, попросила Мар’яна.

Данило дивився на матір, і на його очі мимоволі навернулися сльози. Він зрозумів, що мати любить його, дорожить ним, хоче для нього щастя, і знову його охопив сором від того, що він ніколи не довіряв їй, а поводився, неначе з чужою людиною. Від надлишку почуттів він рвучко обняв Мар’яну.

– Мамо, ти пробачиш мені за все-все? – запитав Данило.

– Та нічого мені прощати тобі, синочку? Аби тільки ти був щасливий, Данилочку мій! – говорила Мар’яна, ніжно гладячи поголену голову сина.

Данило не став довго збиратися – на світанку наступного дня поїхав до Тихого Яру.

Жінка розуміє дітей краще за чоловіка, але в чоловікові дитячого більше, ніж у жінці.

У кінці грудня зі Жванецького походу повернувся хан Іслям Ґерай, і Бахчисарай урочисто зустрічав свого повелителя. Але Іслям повернувся додому з важким серцем – тут його чекало горе. Він ніжно кохав Саадат – рідко коли правителям випадає звичайне сімейне щастя. А для Ісляма це щастя обірвалося в єдину мить. Усе в його прекрасному палаці нагадувало про померлу кохану, усе навколо завдавало пекучого болю. Тим більшим було здивування Ісляма, коли він побачив сина – сестра писала йому, що Шахін важко переносить смерть матері. Але дивлячись на хлопчика, складно було уявити, що нещодавно він був убитий горем – Шахін безмірно радів батькові, а про матір і слова не зронив.

Через кілька днів після повернення Іслям прогулювався з Латіфою у гаремному саду. Ісляма і Латіфу з самого дитинства пов’язувала ніжна прихильність. І, ставши ханом, він завжди знаходив для неї час серед своїх незліченних справ, а вона підтримувала його та допомагала в міру своїх сил. Саме тому Іслям призначив Латіфу ана-беїм – тільки любляча сестра могла влаштувати побут у його гаремі так, що пишна родова резиденція стала затишною домівкою.

Хан неспішно йшов алеєю Перського саду, розмовляючи з сестрою, коли за засніженими кущами пролунав веселий дитячий сміх і вереск. Пройшовши трохи вперед, Іслям побачив синів: Менглі й Шахін весело вовтузилися в снігу, а потім підбігли до дівчини, що сиділа на мармуровій лаві, застеленій килимом.

– Хто ця жінка, до якої підійшли мої сини? – запитав Іслям.

– Цю дівчину руками Ільназ-султані послав нам сам Аллах, мій милий брате. Якби не Ківілчам, то я навіть не уявляю, що б я робила з Шахіном. Він дуже сильно тужив за матір’ю, а Ківілчам допомогла йому впоратися з горем. Тому я й приставила її до нього нянею, і, як бачиш, тільки завдяки їй Шахін знову всміхається.

Іслям насупився, спостерігаючи, як нянька присіла біля Шахіна навпочіпки й уважно слухала його.

– Чому Ківілчам? – запитав він.

– Так прозвав її сам Шахін, бо вона руденька, – відповіла йому сестра. – Її коси й справді немов вогнем іскряться! Дуже скромна і добра дівчина. Я нею задоволена.

Іслям зробив знак усім залишатися на місці й неспішно попрямував до галявини. Ніхто не помітив його наближення. Яринка безтурботно сіла на лаву і потягнулася до блюда з медовою пахлавою – Шахін був пристрасним ласунчиком і ніколи не знав нестачі в солоденькому. І Яринка частенько ласувала з ним, бо з тих пір, як вона покинула дім Аяза, їй жилося не ситно. Вона взяла повітряну, хрустку, щедро политу медом і обсипану товченим мигдалем пахлаву і делікатно відкусила від неї шматочок – випічка танула в роті, і Яринка від задоволення облизнулася.

– Смачно? – пролунав голос зовсім поруч, Ярина від несподіванки похлинулася, впустила недоїдену пахлаву, яка прокотилася по фераджі[59] на її грудях, залишивши після себе довгу «доріжку» з меду. Але дівчина цього не помітила, бо судомно кашляла. «Оце недотепа! Навіть поїсти нормально не може!» – роздратовано подумав Іслям і ляснув Яринку по спині, чим дуже допоміг – застряглий у горлі шматок пахлави вилетів, приземлившись на її коліна. Щоправда, хан перестарався – тепер Яринка щулилася від болю.

– А можна було не так сильно… – гнівно почала говорити дівчина, схопившись і повертаючись до Ісляма, і тут же затнулася, упізнавши хана. Ярина бачила його тільки здалеку і зараз уважно роздивлялась, забувши про поклін. Ханові вже виповнилося п’ятдесят років, був він аж ніяк не привабливий: владне обличчя пооране зморшками, а губи презирливо стиснуті – гарні в нього були тільки очі, які світилися мудрістю і таїли в собі прихований сум. Зараз погляд цих очей був сповнений роздратування, і Яринка зрозуміла, що хан роздратований саме нею, хоча вона не встигла нічим завинити перед ним.

Іслям ледь поглянув на дівчину і зневажливо скривився – її яскраві очі чомусь нагадали йому дику кішку й одразу породили неприязнь. Ярина отямилася і граціозно схилилася в поклоні.

– Пробач мені, хане падишаху, я не знала, що це ти, і тому проявила неповагу. Я вважала, що це хтось із євнухів і…

– І об’їдалася пахлавою. Чи не так? Бачу, як ти уважно доглядаєш моїх синів! – підштрикнув Іслям, сідаючи на лаву. Ярина промовчала, лише опустила очі.

– Тату! – Шахін підбіг до хана і повис у нього на шиї, за ним слідом підбіг і Менглі, теж лащачись до батька. Іслям розмовляв із синами, нишком спостерігаючи за Шахіном. А той, трохи побалакавши з ним, підбіг до Ярини і почав умовляти: «Ківілчам, ходімо з нами! Давай пограємо в ту гру, що ти минулого разу показувала. Я забув, як вона називається! Ой, ти вся в меду! І хто з нас нечупара? А ти мене завжди соромиш, коли я неохайно їм і бешкетую за столом! Тепер моя черга тебе виховувати!» – із задоволенням промовив маленький султан,