Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
– Ох, Шахіне, краще давай я сама витру, – зніяковіла Яринка.
Іслям презирливо скинув брови – від нього не сховалася ніжна прихильність сина до Ярини. І ця обставина викликала неабияке роздратування. «Як швидко Шахін забув рідну матір!» – з гіркотою подумав він.
– Ну, ходімо! – нетерпляче зажадав хлопчик, потягнувши Ярину за руку.
– Шахіне, я не дозволяв тобі і цій рабині йти, – холодно промовив хан.
– Це моя няня! Моя Ківілчам! – вередливо заявив малий. – Тільки я можу їй наказувати!
– Шахіне, як тобі не соромно сперечатися з батьком! Негайно вибачся! – обурено зашепотіла Яринка. – Ти повинен поважати батька і беззаперечно йому підкорятися.
Шахін насупився, але все ж послухався, чим знову викликав в Ісляма незадоволення. Яринка і Шахін у мовчанні стояли перед ханом, а той іще деякий час роздивлявся їх обох, а потім холодно промовив: «Іди, синку. І ти, Менглі».
– Я бачу, ти правильно виховуєш мого сина, – крижаним тоном промовив Іслям, коли сини пішли. – Раніше він грубіянив усім без розбору, а тепер став слухнянішим. Звідки ти родом?
– З України, – коротко і без особливого схиляння відповіла Ярина.
– А як твоє справжнє ім’я? – запитав Іслям, здивувавшись такому короткому поясненню.
– Ярина, – знову була коротка відповідь.
– Гаразд, іди до моїх синів! – наказав хан. Ярина граційно вклонилася і квапливо пішла.
Латіфа уважно спостерігала за цією сценою здалеку і не могла зрозуміти причини такої пильної уваги брата до рабині. «Може, вона не викликає у нього довіри?» – думала султані. Але коли Іслям повернувся, то нічого їй не сказав, і Латіфа заспокоїлася.
Надалі Іслям часто нишком спостерігав за сином і Яриною, і його дратувало, що син прив’язаний до неї, немов до рідної матері. Йому було важко змиритися, що коханої більше немає на цьому світі, і таку поведінку сина він вважав зрадою її пам’яті. Але потім любов до Шахіна переважила, адже душевний спокій дитини важливіший, ніж скорбота. Проте упередження щодо Ярини залишилося: Іслям був не настільки простодушний, щоб повірити у її безкорисливість – він вважав, що рабиня заради користі спритно втерлась у довіру до його сина.
А Сіразі, помітивши таку увагу хана, добряче замислився. Євнух розумів, що зараз найзручніший момент нав’язати хану нову фаворитку, і цій жінці дуже пощастить. Він міг назвати чимало жінок, які, з’явившись у Топ-Капи рабинями, народжували падишаху синів і ставали володарками Османської імперії. При цьому всі, хто їм служив або допомагав, були щедро віддячені. Так чому б йому не скористатися таким досвідом і не отримати свою вигоду в Кримському ханстві? Ну то й що, що тут інші порядки![60] Порядки можна поміняти. У голові Сіразі почав визрівати план, як зробити Ярину наложницею. Тим паче, хан дивиться на неї так, що скоро дірки протре!
Тому інтриган почав нахвалювати дівчину перед Латіфою, тонко натякаючи, що «ліки», які допомогли синові, допоможуть і батькові скрасити тугу за спочилою вічним сном Саадат.
Латіфа замислилася. Вона бачила, що брат страждає, і всіма силами намагалася полегшити його біль. Але нічого не виходило – ніякі розваги брата не тішили, а всіх наложниць він відсилав назад. Сіразі прекрасно розумів труднощі своєї султані і вже відверто радив їй використати Ківілчам. Як відомо, крапля й камінь точить, і врешті-решт Латіфа зважилася й наказала Сіразі відправити Ярину в покої хана цього ж вечора.
Задоволений євнух підтюпцем побіг до покоїв Шахіна, де застав його і Ярину: вони мирно читали книжку з палацової бібліотеки – завдяки зусиллям Аяза дівчина все-таки вивчилася читати арабською.
– Ківілчам! Здійснилося! – прямо з порога заволав Сіразі, як завжди, українською мовою. – Тобі нечувано пощастило! Ана-беїм вирішила, що сьогодні ввечері ти підеш до хана.
– Чого? – не зрозуміла Яринка. – Навіщо мені туди йти? – і тут же зблідла, зрозумівши навіщо. І палко заперечила: – Я не хочу туди йти! Я не піду! Я…
– Ти що? Зовсім дурна! – здивувався Сіразі. – Ти що, не розумієш, як тобі пощастило? Якщо ти сподобаєшся ханові, а ти йому безумовно сподобаєшся, то…
Але Ярина впала на коліна і зі сльозами на очах почала благати євнуха:
– Я прошу тебе Христом Богом, Сіразі-ага, позбав мене цієї ганьби! У мене забрали все, навіть ім’я. У мене залишилася тільки моя честь! Прошу тебе, зроби що-небудь, щоб мене туди не посилали! Ти ж можеш! Я благаю тебе!
На такі слова Сіразі здивовано витріщився – йому й на думку не спадало, що вона почне пручатися. За своє життя він бачив різних рабинь, але ніколи жодна з них не жахалася від перспективи розділити ліжко з повелителем. Шахін мовчки спостерігав цю сцену і зрозумів лише те, що євнух чимось засмутив його няню. Тому малюк, схопивши дерев’яну шабельку, з гідністю підійшов до Сіразі і відважив йому міцний удар по пишному заду.
– Чому Ківілчам плаче? Чому ти говориш з нею незрозумілою мовою? Що ти їй сказав, що вона так засмутилася? – гнівно заговорила дитина. – Не смій її ображати, інакше я відрубаю тобі голову!
– Мій господарю, мій всемогутній султане! – улесливо заговорив Сіразі, потираючи зад. – Річ у тому, що Латіфа-султані дуже тривожиться за твого батька. Ти ж бачиш, який він зажурений! Так ось султані хотіла, щоб Ківілчам ввечері прочитала твоєму батькові казку, як читає тобі. Це всього лише на один вечір! А Ківілчам подумала, що її хочуть розлучити з тобою назавжди, тому й засмутилася, бо сильно любить тебе, мій султане. Так ти дозволиш своїй няні сьогодні ввечері почитати казку твоєму батькові?
Шахін набундючився і милостиво дозволив. Сіразі розсипався в подяках перед малюком так, немов це був сам османський падишах, а потім схопив Яринку за руку і потягнув геть із кімнати. Уже в коридорі він усією п’ятірнею міцно схопив її за підборіддя, повернувши обличчям до себе, і зі злістю зашипів: «Не будь дурепою! Це наказ самої ана-беїм. Ти підеш сьогодні ввечері до хана, і тільки посмій викликати його незадоволення, і тоді твоя смерть не змусить себе довго чекати! І не треба мені тут розповідати про свою дівочу честь. Кому вона потрібна? Нічого з тобою не станеться, якщо ти проведеш із ним ніч! Краще подумай про те, які вигоди ти отримаєш, ставши ханською
