Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

Після сварки з Яриною Данило більше не повертався у Тихий Яр чи на Січ, а перебрався жити до батьків. Проте життя втратило для нього всяку принадність, і тому він відправився шукати смерті спочатку в Молдавію і Валахію,[58] а коли знову назріла війна з поляками – під Жванець. Але смерть наче відреклася від нього. А в батьківському домі він не знаходив утіхи – для своєї рідні він, як і раніше, був чужим, друзів у нього тут не було, а батьки не могли заповнити порожнечу в його душі. Що йому робити в житті далі, чим зайнятися, Данило не знав і не уявляв. Тому він днями безцільно вештався містечком, як неприкаяний.

Часто Данило згадував Яринку, згадував, яким близьким було його щастя і як воно несподівано розсипалося на порох. Ці спогади висотували душу, позбавляли сну і спокою. Не раз він опановував себе та змушував не думати про Ярину, але його вистачало ненадовго. Минало трохи часу, і Данила знову терзали ці солодкі і болісні спогади. Ось і зараз перед його очима стояв далекий, залитий сонцем дніпровський берег і яскраві зелені очі його коханої, її важкі, руді коси, що пахли степовим полином і медом. Але помиритися з Яриною Данило не міг – він більше ніколи не зможе їй довіряти. А так сім’ю не побудуєш – двадцятивосьмирічний Данило вельми мудро вважав, що міцна сім’я будується не тільки на коханні, а й на взаємній повазі та довірі.

Прийшовши додому, Данило скинув теплу свитку і жупан та розлігся на лавці. Увійшла мати, поглянула на нього і гірко зітхнула. Мар’яна вже не знала, що й думати, бо бачила, що сина мучить якась гризота. Зазвичай Данило приїжджав у гості веселий і життєрадісний, а тепер із нього немов душу вийняли. Не раз жінка розпитувала, що сталося, але син або відмовчувався, або переводив розмову на інше. І сердешна мати мучилася разом із сином, але він ніби не помічав її переживань.

– Синку, а звідки у тебе цей образок? – запитала Мар’яна, побачивши у розрізі сорочки на грудях Данила золотий образок, що поблискував у променях сонця, які падали на нього.

Данило сів на лавці і, буркнувши: «Подарували», похмуро подивився на матір. Дуже часто йому хотілося викинути подарунок Ярини, але не піднімалася рука на образ Богородиці, тому й носив його, не знімаючи. Мар’яна помітила, що син знову не в собі, і присіла поруч, із тривогою дивлячись на нього.

– Синочку, та що ж з тобою таке? Ти ж сам не свій! Немов тебе невідома хвороба гризе або зурочив хто! Тут є одна шептуха, так, може, давай сходимо до неї?

– Та яка шептуха? – роздратовано вигукнув Данило. – Хоч до самого чорта мене відведи, усе одно я… – тут він затнувся й замовк, бо зрозумів, що навіть диявол не змусить його забути Ярину. Мар’яна деякий час уважно на нього дивилася, а потім узяла в руки образок, щоб подивитися ближче.

– Пречиста Діва, – промовила жінка. – Отже, подарувала тобі його дівчина! Та й не проста це дівка була – образок коштовний. Це через неї ти так мучишся?

– Як ти здогадалася, мамо? – здивувався Данило.

– Ти виріс далеко від мене і зараз не дуже-то до мене й тягнешся, синку. І хай там що, але ти, Данилочку, усе одно мій синочок. Я носила тебе під серцем, і воно болить за тебе! Я відчуваю, що тобі боляче і погано, що ти страждаєш, а ти мовчиш і нічого не розповідаєш мені, – відповіла Мар’яна. – Розкажи, синку, що ж це за дівчина така, що ти через неї позбувся спокою.

Від цих слів Данилові стало нестерпно соромно перед матір’ю за те, що він завжди був таким холодним, що ніколи не впускав її в свою душу, і йому захотілося, щоб мама обняла, вислухала і пожаліла. Уже не стримуючи своїх почуттів, він притулився обличчям до її плеча.

– Розкажи мені все, синку, – лагідно промовила Мар’яна, обіймаючи його. – Що мучить тебе?

Данило чесно розповів матері всю свою сумну історію кохання і, вперше виговорившись, відчув полегкість. Мар’яна, обдумуючи почуте, хмурилася – вчинок Яринки викликав у неї обурення, утім, як і в будь-якої іншої матері на її місці, сина якої зрадила наречена. Але потім жінка глянула на сина і мимоволі замислилася – а чи так усе насправді було, як він розповів їй?

Мар’яна любила Данила трохи більше, ніж інших своїх дітей – він народився слабеньким і хворобливим, і вона доклала всіх своїх сил, аби він вижив. А коли приїхав Степан і попросив віддати йому Данила на виховання, Мар’яна довго відмовлялася, але врешті-решт поступилася під подвійним тиском чоловіка і зятя, але часто плакала і тужила за хлопчиком.

А коли Данило з’явився до неї вже дорослим, то Мар’яна не могла на нього надивитися і натішитися – у її пам’яті був худенький і лагідний хлопчик, а приїхав симпатичний чоловік, але нахабний, зарозумілий, глузливий, тільки погляд його не змінився – був таким же полум’яним, як і в дитинстві. Проте приїзд дорослого Данила заподіяв Мар’яні ще гірший біль – не було у сина в ставленні до неї теплоти й довіри. І, спостерігаючи за ним у його рідкісні приїзди, жінка розуміла, що часто він чинить не зовсім порядно. Тому задумалася – а чи так уже винна Ярина перед її сином, як він розповідає?

– Звичайно, ця дівчина вчинила недобре, але й ти погарячкував, синку, – чому ти не розпитав про причини її вчинку? – запитала Мар’яна. – Може, вона не могла інакше? Знаєш що, Данилочку, збирайся і їдь до цієї дівчини і помирися з нею. Вона ж теж кохає тебе, чекає і сумує за тобою!

– Ти гадаєш, що Ярина досі чекає на мене? Адже вже майже півтора року минуло! Вона вже й забула мене, а може, й заміж вийшла! – з сумнівом вигукнув Данило. Він не очікував, що мати дасть йому таку пораду. Навпаки, думав, що вона розгнівається і порадить забути Ярину.

– Та бідна дівчина, мабуть, уже всі очі прогледіла, тебе чекаючи, а ти сидиш тут