Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
– Добре, – погодилася Латіфа і відправилася спати.
Ферхат люто поглянув на суперника, але промовчав і швидко пішов геть. Сіразі переможно хихикнув і подріботів до себе.
Вранці Латіфа, до якї причепився Сіразі, прийшла до Шахіна, і з подивом застала його за сніданком – зазвичай хлопчик відмовлявся снідати, вимагаючи тільки солодощів.
Ледве султані увійшла, як Ярина підвелася і шанобливо вклонилася, а ось Шахін не зрушив із місця. Тоді дівчина щось прошепотіла йому на вухо, але хлопчик уперто захитав головою. «…я піду і більше ніколи до тебе не прийду!» – долетів до Латіфи строгий шепіт. Шахін насупився, підвівся і вклонився тітці. «Цікаво, а як їй це вдалося!? – подумала жінка, тому що її розпещений племінник абсолютно не бажав засвоювати етикет. Султані заговорила з хлопчиком і при цьому обережно з’ясувала, що Іскорка обіцяла погратися з ним у саду, якщо він добре поснідає.
– Але чому Іскорка? – запитала Латіфа.
– А тому, що вона іскриться веселощами, а її коси – вогнем, – красномовно відповів Шахін, підбіг до Ярини й, узявши одну з її кіс, почав смикати. – Дивись, тітко, як вони виблискують! А сама вона така добра, і з нею цікаво.
– Шахіне, давай по-інакшому будемо вимовляти її ім’я, – запропонувала Латіфа, остаточно вирішивши залишити Ярину нянею. – Давай називатимемо її… ммм… Ківілчам.[56] Твоя правда – її коси немов вогнем іскряться, тож нехай буде Ківілчам – це ім’я звучить мелодійніше!
Ярина зблідла від приниження. «Та я що, кішка їм чи собака, що вони мені кличку вибирають?!» – думала вона, безуспішно намагаючись приховати свою образу, що не залишилося непоміченим Латіфою.
– Підійди до мене, Ярино, – м’яко, з доброзичливою усмішкою, поманила султані дівчину, навмисно назвавши справжнім ім’ям. – Звідки ти?
– Я виросла в містечку Березань, що в Переяславському старостві Київського воєводства. Мої батьки померли, коли ми з братом були маленькими, і нас виховував дід по батькові, пан Станіслав Черевковський, сотник Березанської сотні Переяславського полку, – тут Яринка замовкла, не знаючи, розповідати далі про свої пригоди чи ні.
– А скільки тобі років? – запитала делікатна султані, вирішивши не допитуватися, як дівчина опинилася в неволі.
– Вісімнадцять.
– А хто тебе подарував у гарем?
Ярина обмерла – як розповісти Латіфі, чому Ільназ позбулася її, коли вони двоюрідні сестри?! Але щось вигадати часу не було, і вона відповіла:
– Мене прислала як подарунок Ільназ-султані.
– Невже! – зраділа Латіфа, бо це була ідеальна рекомендація. – Тож нехай Аллах пошле довгі роки життя Ільназ за такий дар! Що ж, відтепер тебе будуть звати Ківілчам. І не засмучуйся, що ми з Шахіном змінили тобі ім’я, – ласкаво мовила добра султані. – Я сподіваюся, що воно принесе тобі удачу.
– Господине моя, я… мене збентежило, що мені поміняли ім’я. Тому я так… – затинаючись, виправдовувалася Яринка.
– Я розумію і не серджуся, – доброзичливо усміхнулася Латіфа. – Іди до Шахіна, Ківілчам! Відтепер ти будеш служити при ньому нянею і, сподіваюся, служитимеш гідно.
Ярина шанобливо вклонилася, а Латіфа, ще трохи поговоривши з племінником, пішла, а ось Сіразі залишився.
– Чому ти мені одразу не сказала, що тебе прислала сюди Ільназ-султані? – запитав він, не звертаючи уваги на Шахіна, який вовтузився поряд.
– А що змінилося б, якби розказала?
– Для тебе велика удача, що ти здобула прихильність ана-беїм. Вона володарює не тільки в гаремі, але й має вплив на нашого хана. І в неї золоте серце! Але в тебе є ворог – Ферхат. Тож тобі потрібен друг, який допоможе захиститися від нього, і цим другом стану я. Адже лише завдяки мені тебе взяли в няньки! Тому я вимагаю твоєї відвертості, Ківілчам! – зажадав Сіразі.
Яринка зітхнула, розуміючи, що він має рацію, і повідала свою історію.
– Це ж треба – сам Аяз-мурза був біля твоїх ніг! – вигукнув Сіразі, коли вислухав. – Це ж мерзотник і негідник, яких світ не бачив! На нього не раз ханові купці й мурзи скаржилися, але хан на нього управу знайти не може. Тепер зрозуміло, чому Ферхат тебе ховав! Бей Мансурів уже старий, а коли помре, то бажаний наступник – Аяз-мурза. Він хоч і молодий, але розумом не обділений, та й його рідня бажає мати вольового бея, а не ганчірку. І нашому ханові доводиться троюрідним племінником! Ось Ферхат розраховував рано чи пізно використати тебе проти мурзи, а заразом отримати свою вигоду. Бач, який проноза! Нехай Аллах прокляне його душу! Але тепер йому нічого не вдасться. І яка ж усе-таки Ільназ-султані набита дурепа! Це ж треба так нашкодити рідному синові!
– Але як мене можна використати? – здивувалася Ярина. – Яка з мене користь?
– Та ніколи такого не було, щоб благородний мурза одружився зі своєю рабинею. Тільки сильне кохання здатне штовхнути на такий вчинок, отже мурза зробить все, щоб йому повернули тебе, – усміхнувся Сіразі.
– А я зможу коли-небудь повернутися до Аяза?
– Невже з цим жеребцем так солодко в ліжку було, що кортить до нього повернутися? – відверто запитав євнух.
– Ні! Я не тому! Та й Аяз-мурза… ми ніколи… – почервонівши, бурмотіла Ярина, але замовкла, соромлячись говорити про свої інтимні стосунки з Аязом.
– Уууу! – протягнув Сіразі та непристойно захихотів. – Невже мурза жодного разу не зазіхнув на твою дівочу честь? Оце ти вправно загнуздала цього жеребця! І як вам, жінкам, вдається так вертіти чоловіками?!
– А я зможу отримати свободу, якщо буду няньчити Шахіна? – запитала Яринка, переводячи розмову від незручної теми.
– Навряд чи! – відповів євнух. – Краще починай думати про своє майбутнє вже зараз – Шахін підросте, і його відправлять до аталика,[57] і ти станеш непотрібною. Отже, мусиш стати кимось більшим, ніж нянька. І тримайся Латіфи-султані та мене – не прогадаєш! А може, і до свого мурзи повернешся!
– Мені б хотілося повернутися додому, в Україну, – відповіла дівчина.
– Краще забудь про Україну. Там тебе нічого доброго
