Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
– Клянусь Аллахом, що такі ручки бувають тільки в дуже знатних панночок! Так чому ж панна з такими ручками не говорить, що вона шляхетного походження, і замість того, щоб прикрашати собою цей гарем, вважає за краще прати білизну, немов холопка? – вкрадливо питав Сіразі.
Ярина отетеріло дивилася на євнуха – він говорив українською!
– Так, – сказав Сіразі, помітивши її здивування. – Я теж українець, як і ти, і за стільки років неволі не забув рідну мову. Ну, так ти мені розкажеш, хто ти?
– А хіба тобі про це не відомо, Сіразі-ага? – обережно запитала Ярина.
– Ні! На жаль, не відаю нічого про тебе, Ярино, крім того, що ти дуже потрібна Ферхатові і явно не для благих цілей. Ми з тобою співвітчизники, і мені б хотілося стати тобі другом. До речі, я завтра принесу мазь, яка залікує рани на твоїх бідних ручках.
– Але в мене немає грошей, щоб заплатити за неї, – відповіла дівчина, бо знала, що через заповзятливого Сіразі султанші діставали мазі й бальзами для краси шкіри і волосся, і ця торгівля становила його додатковий таємний дохід.
– Ох, які дрібниці! Я подарую її тобі просто так, моя прекрасна співвітчизнице! – солодкаво посміхаючись, промовив Сіразі.
– А що я натомість маю зробити? – зітхнувши, запитала дівчина.
– Нічого. Зовсім нічого! Тільки підлікувати такі гарненькі ручки! – сказав Сіразі й неспішно пішов, залишивши здивовану дівчину.
Ярину не на жарт стривожила така жалісливість з боку Сіразі – а чи не загрожує це їй новою бідою? Але наступного дня євнух безоплатно й урочисто вручив їй мазь, супроводжуючи свій подарунок барвистими компліментами в кращих традиціях поетів Сходу. Ярина прийняла подарунок, і недарма – від мазі всі тріщини дуже швидко затягнулися, а шкіра на руках стала кращою. І з тих пір євнух часто доручав їй легшу роботу.
Насправді Сіразі було байдуже до дівчини – його цікавило, навіщо Ферхат ховає її у гаремі.
Сіразі потрапив у рабство ще дитиною – його продали на невільничому ринку Кефе до палацу Топ-Капи в Стамбулі як євнуха. У гаремі турецького падишаха юний євнух Сіразі пройшов сувору школу життя і багато чого навчився, а пізніше його подарували у гарем кримського хана. Тут Сіразі завдяки знанню жінок та своїй запопадливості одразу завоював симпатію його мешканок і вибився в помічники кизлара-агаси. І все б добре, але таке не влаштовувало Ферхата, який одразу відчув у ньому небезпечного суперника – Сіразі справді мріяв про місце головного євнуха, не гребуючи жодними засобами заради своєї мети. І тому вирішив використати Ярину, щоб підкопатися під Ферхата.
Ферхат помітив симпатію суперника до Ярини, проте мовчав, лише пильно стежив за обома – він теж був не з лика шитий.
Якось Ярина працювала сама – її напарниці пішли на п’ятничну молитву у палацову мечеть. Розвісивши сушитися білизну, дівчина в задумі увійшла у пральню, тому й не помітила, що сюди пробрався маленький син хана. А коли побачила його в кутку, то здригнулася від несподіванки.
– Ти чого сюди прийшов? – запитала Ярина, забувши, що такій крихітці обов’язково треба кланятися.
Хлопчик похмуро подивився на неї – він був гарненький, смаглявенький, із розкосими карими очима, маленький на зріст і худенький. Тільки ось його гарненькі оченята почервоніли, а личко опухло від сліз.
– А тобі яке діло?! – трохи хрипким голосом через недавні ридання відповіла дитина. – Теж почнеш мені розповідати, що я погано поводжуся, засмучую тітку і не повинен згадувати маму?
– Чому це я маю тобі так говорити? – здивувалася Ярина. – А чому ти плачеш?
– Ти що, не знаєш?! – обурено вигукнув хлопчик, а потім заторохтів: – Вони всі, всі мені набридли! Вони постійно говорять мені, що я повинен слухатися, що я ганьблю свого батька, а я хочу до мами! А вона померла! Вона покинула мене! – закричала дитина й, опустивши голову, гірко заплакала.
Ярина нарешті все зрозуміла – це був Шахін Ґерай-султан, молодший із двох синів хана, прижитий із Саадат-хані,[55] другою, улюбленою дружиною хана, яка померла під час пологів разом із дитиною незадовго до її приїзду у гарем. Маленький Шахін важко переживав смерть матері: часто влаштовував істерики або без міри пустував. Ось і зараз Шахін утік від няньок і знайшов притулок у пральні, щоб на самоті виплакати своє горе.
Дивлячись на плачучу дитину, Ярина мимоволі згадала той чорний день, коли не стало її мами. Згадалося, як вона гірко плакала, а маленький Ярема, який і сам ледве стримував сльози, утішав її. Згадалося, як, живучи у діда, вона хотіла, щоб мама була поруч, щоб обняла і пожаліла. Від цих гірких спогадів на очі їй навернулися сльози, і Яринка подумала, що ніхто не розуміє глибину горя і самотності цієї маленької душі, що всі навколо тільки й твердять йому, що він повинен бути сильним, не повинен плакати, тому що він – син хана, і колись, можливо, сам стане ханом, тому не має права показувати свою слабкість навіть у дитинстві. Дівчина підійшла до хлопчика, присіла навпочіпки й обережно поклала руку йому на плече.
– Відчепись! – вигукнув той, скидаючи її руку, але Яринка в пориві співчуття міцно обняла його.
Шахін так здивувався, що навіть не став вириватися і перестав плакати.
– Не плач! Не треба так гірко плакати! – говорила Ярина, гладячи хлопчика по спині й плечах. – Твоя мама не покинула тебе! Вона ніколи б не залишила тебе, бо любила більше за життя. Навіть зараз, коли вона пішла до Бога, вона дивиться на тебе з небес, і їй боляче від того, що ти так гірко побиваєшся за нею. Адже вона хоче бачити тебе щасливим. Ну, не плач, мій маленький, не треба!
Шахін зачудовано дивився на дівчину – в її обличчі було стільки співчуття, стільки жалю до нього, що в душі хлопчика ніби щось перевернулося, ожило, і тепер ніяка сила не могла змусити його піти від цієї дівчини. А Ярина почала акуратно витирати його слізки. Але раптом Шахін насупився.
– Тобі добре! Твоя мама жива!
– Ні. Моя мама померла, коли я була не старша
